він йшов по мені
тихо,
тихіше звуків,
що падали на скло з глибин небесних,
вінчався зі мною чорно-білими клавішами мелодики, що вища мого пізнання була у своїх помислах.
не відаючи про мої завітрені праосені, благословив своїм голосом,
що дзенькав по шибах так розпачливо і голосно,
як може лише сполоханий звір, який втрапив у клітку, що тобою була.
у вихорі того гуркоту
лускала під ногами бруківка,
здушувало горло від надлишку вологи та повітря зеленого,
а він продовжував розплітати свої сині коси,
виривав гребені з грому і заплющував очі блискавкою.
а я вбога в його серпанку
рахувала кроки, що здіймалися і зливалися з прочитаним серцем
зів'ялих метафор,
зраджувала його втомою та паморочливими гіперболами,
зіштовхувала присутність його з свого завітреного тіла
і спалювала очі між долонями, що догорали свічкою.
а він великодушно продовжував золотити мій погляд,
кінчиками охриплого вже голосу зривати моє дихання
і тихо,
тихіше мене самої,
залишатись по той бік галактики.
Дощ скроплює Нову Планету
Стиха падають краплі живої вологи
Його зачаровує дотиків тих еротичних
Утіха по той бік галактики довго чекав він кохання цього
