|
Ще ніч не висипала зорі
і тепло дихала земля,
тікали у луги поля,
і сонце падало за гору...
Проста сільська ідилія:
над річкою, на косогорі,
вдивляючись в цю літню пору,
сиділи двоє – ти і я.
Так, як за партою сиділи,
багато літ тому назад,
коли не знати що кортіло,
але тягнуло до принад
байдуже – справа це чи зліва.
У ситуації такій
потрібен був надійний сторож
і досвід явно не сільський.
І от не всиділи ми поруч,
та й ...
Покотилися роки.
На кожній власній довгій ниві
більш розгубили, ніж знайшли.
І аж тепер цілком щасливі,
що просто поле перейшли.
Я все ще той збитошний хлопчик
і ти ще – не на виданні,
і вечір цей у холодочку –
колишній борг на вік в розстрочку –
не дошкулятиме мені.
Бо вже не буде на заваді
об’єкт захоплень чи зітхань
ні у садку, ні на леваді.
І ми радіємо насправді
всім, без надій і сподівань.
І жаль, що треба ще боятись
торкнутись ліктем, як колись,
коли ще страшно закохатись,
аби ніхто не зажуривсь.
Роки на осінь повернули,
та ця біда ще не лиха,
коли і цей школяр приблудний,
і ця школярочка прудка
втекли з уроків у минуле
дивитись, як тече ріка.
Розлились на чотири броди
блакитні води вдалині.
Там спить минуле десь на дні.
Тут свідки нашої пригоди
нарешті матимуть нагоду
підстерегти на мілині.
Поміж пошерхлим очеретом
бредуть по пояс навпрошки
засохлі верби, мов скелети,
що віджили свої роки.
А далі, де широке плесо,
засох чи вимок верболіз.
Все, що з дитинства варте сліз
нікуди з пам’яті не щезло.
І мов за руслом течії
в розмові теплій, задушевній
ми знову юні та зелені
вернулись на круги свої,
щоб дожинати літню пору
удвох. У затишку. В теплі.
Хоч і не мріяли ще вчора
пройтись босоніж по землі
і взяти найкрутішу гору
із найкрутіших на селі.
Вода полоще літню плоскінь,
а ми плітки – про все і скрізь:
що вже ось-ось торкнеться осінь
окремих гілочок беріз;
про невловиме десь за кадром, –
як не змінився облік твій,
як пахне в’ялий деревій,
як по стежках за перелазом
ми опинились, наче разом,
по різні сторони подій,
мов у старому кінофільмі,
де кожен грав забуту роль.
Ми змалечку у всьому вільні,
та певно волі необхідний
в душі зачаєний контроль.
І вабить ця багатострунність,
і наче хтось із висоти
підказує, – забудь-прости
все, що наворожила юність…
Це бачу я і знаєш ти.
Та плинуть згадки на догоду
старим фантазіям без слів,
немов листки календарів,
розсіяні на чисту воду,
що пропадають назавжди
під плесом темної води.
Спостерігаємо природу.
Он першим планом біля броду,
розкривши пащу без зубів,
мов крокодил, вляглась колода,
сховавши хвіст між чагарів.
Заворожила темна врода
очима з-під кошлатих брів,
рябіє в пригоршнях вітрів
похмурим присмаком негоди,
крицевим згустком прохолоди
між віражами берегів.
Над водами цупке пагіння
дереться по горі крутій,
вдягає в зарослі густі
розхристане між віт каміння.
Ледь-ледь помітні тонкі чари –
листочків філігранний грим.
Прощається одне з одним
усе підібране до пари
і щось таке віщують хмари,
що годі впоратися з цим.
Бо й в нас така ж осіння криза
на злих терезах сподівань.
На серці – літо без вагань,
а ми в літах, неначе в ризах.
І це уже нема де діти,
мов павутиння легкий плин.
В тенетах бабиного літа
не так то весело радіти,
що ти одна і я один.
Що ми одні на всю леваду,
а ти, торкнувшись, ждеш, − пробач.
Хоч це і смішно, та насправді
обом так сумно, хоч заплач.
Хоч все вже є. Чого вже більше?
Хіба що сісти навпаки?
Ти притулилася б тісніше,
ніж дозволяють вже роки.
І щира відчайдушна сповідь
не мала б іншої мети,
ніж вгледіти осінній досвід,
як пізнє літо вберегти.
Та от тиночки й перелази
нагадують і свій резон
і проганяють нас до класу.
Не обдурити вже сезон.
Останнє сонячне проміння
нас проводжає з-під небес.
І з ним згасає потепління.
Ні, ще не вечір для сумління,
та світ дитинства не воскрес.
Не випито цілющий трунок
і навіть совість не гризе,
що – був би щедрий поцілунок,
то хтось розщедрився б на все.
І сміх, і гріх, що в пізню пору
не склали ми собі ціни,
і не страждали від вини,
що на десерт пішли під гору
збирати згірклі полини.
Пропише пам’ять згаслий вечір
десь в паралельному житті,
щоб мали хоч у забутті
таємну стежечку для втечі.
Усе кінчатись якось мусить.
І вітер яблуню обтрусить,
що вберегла плоди цей раз.
Достиглі яблука спокуси
були зависоко для нас.
Якби ж то розуміло серце,
що дика гречка – не полин.
До гіркоти не вклала б перцю
і не виводила б за тин,
і не приховували б марно
відвертих поглядів жалі,
і не заходили б за хмари
усміхнені уста твої.
Все відцвіло і відболіло.
Вже не кортить усе підряд
лоскотно, мрійно і щемливо,
як сотню літ тому назад...
Тепер один на косогорі
збираю плоскі камінці,
рахую цибухи в ріці...
Нема ні радості, ні горя.
А поки висипають зорі
над плесом тихої ріки,
на місці нашім пнуться вгору
такі зелені лопухи.
Покотяться за літом літо
над гладдю зелені й води,
і час зітре усі сліди:
твої – зберігши інкогніто,
мої – у безвість назавжди.
Аби здавалось, що насправді
на радість ближнім і громаді
нічого не було ніде
і ради правди де-не-де,
і ради цих живих пейзажів,
не мавши кращих репортажів,
я просто видумав тебе.
ID:
434346
Рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження: 29.06.2013 22:20:37
© дата внесення змiн: 24.08.2013 09:54:45
автор: I.Teрен
Вкажіть причину вашої скарги
|
