|
А сьогодні мій тато пішов із села,
Ми були ще дітьми, та й мало тоді розуміли.
Але в наших серцях щось одразу надірвалось.
Я стояла босоніж і кричала душа.
П'ять рочків мені було, я найменша.
А ще таких нещасних шестеро, і всі відпускали.
Тоді думала, що це кінець.
Виявилося тільки початок завершених мрій.
Пам'ятаю двадцять четверте червня.
Вони перетворили моє небо на суцільне…
ЖАХІТТЯ.
Воно колись було чисте, блакитне, сяюче.
Тепер же траурно – млосне.
Його нівечили величезні металеві птахи.
Там був дим – їдкий, на землі - страх.
Тоді вперше я зрозуміла сутність цього слова.
Коли біжиш до бабці з торбинкою хліба,
А над тобою темрява, а під ногами….
Криваві маки, сотні застиглих облич.
Ці обличчя мені були знайомі.
Одарка така щаслива дівчина з восьмого класу,
А Генатій - сільський пастух, завжди рахував зорі.
Федір, Степан, Грицько, Михайло, Семен.
Андрій, Яків, Олексій,Мокрина, Соломія.
І знову переді мною бомба.
Я лякалася, хоча вона падала вже не вперше.
У нас забирали все: овес, худобу, крихти.
Хотіли відібрати гідність, свободу.
Мені пригадується, як партизани приходили уночі.
Ми їх годували чим могли, давали води…
Мій брат часто мені розповідав про фронт.
Я відчувала як це важко.
Мати стрімко посивіла і згорбилась її спина.
Бігали по окопах, боялися всього.
Діти, що скажеш. Але ми повинні були дорослішати.
- Оце клята війна. Вона згубить наших дітей!!!
Постійно приговорювала Явдоха, ніби пророкуючи.
Ми сиділи мовчки і слухали.
Пророцтво здійснилося.
Ми несли на руках її молоде тіло.
Несли мою рідненьку сестричку .
Закопали, там де і всіх.
Де Андрій, Яків, Олексій,Мокрина, Соломія.
А я жила. Ну, навіщо?!
Мати померла з голоду, ще трійко попухли.
ЖАХІТТЯ.
Мої руки починати синіти, зсохлося тіло.
Мій брат часто мені розповідав про фронт.
Там десь був тато.
Я знала він повернеться, він мені пообіцяв.
І тепер я знала навіщо живу.
Я побачила б його і тихенько заплакала.
Він би пригорнув і захистив від усіх.
Німець був би не страшний!!!
Але є лише би, а інше поки невідомо.
Двоє моїх найдорожчих зникли.
Уже сорок четвертий рік.
Всі були знесилені, але відчайдушно боролися.
Я багато чого не могла пробачити війні.
Той голод, червоні маки, знівечені ріки, небо, люди.
Але одного напевне – тата.
Війна його все таки забрала.
Я лежала поранена і ледве дихала.
Тепер знала - можна помирати.
Бо коханий тато більше не повернеться.
Останній ковток гіркого повітря, сіре небо.
Померла.
Але ж він пообіцяв.
Вони щасливі, зустрілись нарешті.
Ці обличчя мені були знайомі.
Одарка така щаслива дівчина з восьмого класу,
А Генатій - сільський пастух, завжди рахував зорі.
Федір, Степан, Грицько, Михайло, Семен.
Андрій, Яків, Олексій,Мокрина, Соломія.
Всі тут:І мати, і сестри з братами.
Ось іде вільною ходою.
Я біжу назустріч, обіймаю його і вже не плачу.
ID:
439500
Рубрика: Поезія, Воєнна лірика
дата надходження: 25.07.2013 18:53:04
© дата внесення змiн: 25.07.2013 18:53:04
автор: Линска
Вкажіть причину вашої скарги
|
