Стоїш… Мовчиш... А полум"я погасло.
Не зупиняйся, чуєш, Іване? Не зупиняйся! Поки ще жевріє грань під твоїми ногами, не зупиняйся. Навчи нас, нікчемних учнів твоїх, не впасти духом, а зігнувшись – знову взяти в руки давно закинуті молоти.
Ті молоти вкрила корозія, бо вони лежать з тих пір, коли ти закликав повстати і боротись, коли повстали, боролись і загинули за волю та єдність внуків-правнуків своїх. Але вороги не сплять і глузливо скоряють нас. А ми мовчимо… Ми шукаємо ідолів та пророків.
Ви́соко ти стоїш. Понурі голови проходять повз і не помічають твого погляду – уже скамянілого, мудрого, певно трохи байдужо-розчарованого.
Задуманий ніби йдеш. Заглиблений у холодні спогади, задивлений у скам"янілі душі заангажованих та морально - збіднілих сучасників.
Долоні-вогні обабіч тебе створюють якесь дивне відчуття захищеності: від змінних вітрів, пекучих променів і злиденних буднів. Але тобі певно байдуже, що там обабіч тебе, адже ніщо не змогло захистити тебе при житті, то ж тепер ти стаєш нашим рятунком.
Як та лляна вишиванка на дужому тілі, так твоя душевна міць і гонір, будуть бронею для наших оголених відчаєм грудей. Твій вирізьблений руками і роками глибокий погляд пронизує впевненістю тих, хто не боїться гордо підняти голову і глянути правді в очі. Твої руки, Каменяре, хай складені за спиною, а в перехрестях пальців аж поскрипує невгамовна сила, отже ті руки – символ прихованого потенціалу, безмежної сили нашого слова і звитяги наших синів.
Стоїш… Мовчиш…
Та ми знаємо, що значить те мовчання. Бо сказане тобою при житті ще досі звучить як докір нашим слабкостям ,як напутні батьківські слова на щасливу життєву дорогу, як увіковічнене віршами повчання мудрості, нескореності, як невгамовне прагнення свободи…
Надихнув пам"ятник Франкові, він ніби справді тужить, що вже не може нічого змінити. Дякую, п.Олю 
