Я назустріч ішла тобі,
що так любить дощ.
Зігрівала, веселі іскри в очах плекала…
І в хатині,
й в безмежному просторі сивих площ,
Все смішила,
розраджувала теплом,
і звала
В височінь, де небесних основ – ключі,
В далечінь, що в минулім радістю озоветься.
Ясні зорі в вінки заквітчувала вночі,
Дарувала вогонь, викрешуючи із серця…
Та байдужий ти до дарунків, до слів моїх…
Не торкає сонячний промінь твого захмар’я.
Ти змирився з усім.
Зачаївся.
Заснув.
Застиг.
І в твій світ дощовий ступати мені – намарно…
Ти осінній. А я – осяйна весна.
Не займай,
Не руш мене холодком туманним…
Та колись
ти воскреснеш сам.
Прощай!
Хай прийде ВОНА.
Та, що дощ прожене
Всесильним своїм коханням.
Вірш гарний, хоча про кохання без взаємності.Але тільки стан душевної неврівноваженості кличе нас до пера і дарує натхнення.Переключайтесь на позитив, і пишіть ще.
Ірина Лівобережна відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
