Пішла – назад не оглянулась,
Серце пекло, немов вогонь,
Така їй доленька судилась,
Хоч дожила до сивих скронь.
Та залишила все, що мала,
Терпіти те було не сила,
Душа пекла, немов та рана,
Чужою стала геть для сина.
Сльози котились, мов перлини,
Куди іде сама не знала,
Не розгинала весь вік спини,
В кубло усе собі стягала.
На лавку сіла відпочити,
Пливло життя перед очима,
Нема для кого тепер жити,
А смерть чекала за плечима.
Немов у серце ніж встромили,
Потім ногами затоптали,
Губи від болю посиніли,
А очі в небі щось шукали.
Ходи сюди смерть шкірить зуби,
Холодні тулить свої руки,
Зі мною добре тобі буде,
Скінчились геть земні ті муки.
Пішла в обійми без вагання,
Сенсу життя її не мало,
До Бога лиш було прохання,
Щоб сина лихо не спіткало.
http://antonina.in.ua/index.php/pro-zhittya/460-zemni-muki.html
