Діти сиділи на печі, найтеплішому місці у хаті. Їх було троє: дівчинка та двоє старших її братиків. Зодягнуті хлопчики були в домоткані, власного покрою, лляні сорочечки та такі ж штани з пришитими до них лямками, що застібались на ґудзики навхрест. На дівчинці красувалась ситцева шапочка з рюшечками та зав’язочками, з дрібними, голубими квіточками по ній, кофточка з тієї ж тканини та широка, зібрана в поясі у складочки, лляна спідничка.
Нова, велика хата, поставлена на міцні дубові колоди, ще пахла смолою, її п’янкий запах розносився по сінях, розміщених майже по центрі хати. З сіней, праворуч, двері вели до комори, ліворуч - до просторої світлиці на три вікна, з якої можна було потрапити до хазяйської спальні, а прямо - до великої кухні з піччю у лівому її кутку.
Вздовж печі, біля столу, стояв дерев’яний запічок, що слугував, як за добротну лаву, так і за ліжко, коли на нього клали домотканий, лляний матрац, набитий м’яким, сушеним сіном. Такий же матрац, накритий рядном з тонкої лляної пряжі, лежав і на широкому дерев’яному ліжкові, котре стояло уздовж бічної від печі стіни.
За вікном, у правому кутку кімнати, на стіні висів образ Пресвятої Богородиці з маленьким Ісусом на руках, а над ліжком витанцьовувала гопака, вишита хрестиком, молода пара. На обох картинах красувались, вишиті гладдю, яскраві квіти на рушниках.
Діти прислухались, як весело потріскують, горять дрова у печі, як гуде за вікном січнева хурделиця, жалісливо плачеться вітер, гойдаючи довгим колодяжним журавлем. З інших дверей світлиці, що виходили на кухню, швидко вийшов молодий чоловік 32 років, середнього зросту. Дістав з причілка великого чавуна, з відра, котре стояло на табуретці біля печі, налив води і вправним рухом рогача відправив його у піч, приставив до вогню, а сам, на мить схилившись на ручку рогача, завмер, споглядаючи, як полум’я зализує покаті пічні боки. На його гарному обличчі, з хвацько закрученими, смоляними кучерями, з припухлими губами, блукала радісна і, разом з тим, тривожна усмішка. Він ніби прислухався чи то до того, що діється з ним самим, чи до того, що відбувається там, за зачиненими дверима великої кімнати.
-Тату, тату, - відізвалась трирічна дівчинка з печі, простягаючи до нього свої тендітні рученятка, - я хочу до мами.
Усміхаючись лише самими куточками великих карих очей, ніби пробудившись, Михайло перепитав:
- До мами? До мами, Шурочко, зараз не можна.
Малі діти не розуміли, що відбувається. Раптом до їхнього слуху долетів ледь чутний плач, який чим раз ставав голосніший. Плач доносився із-за дверей сусідньої кімнати, куди їм суворо заборонено було заходити.
З дверей цієї кімнати вийшла баба Параска, пов’язана білою хусточкою з квітчастим бережком. На ній широка ряба ситцева спідниця, зібрана у складки у поясі, на ногах, пошиті із чорного сукна валянки, поверх них резинові галоші. Рукава домотканої, вишитої дрібними квітами лляної сорочки, були закочені по самі лікті.
- Михайле, давай воду, - скомандувала вона.
На її, поораному зморшками, обличчі можна було прочитати спокійне задоволення. Вона успішно допомогла з’явитись на світ ще одній дитині. Тією дитиною була я. І мала я уже свою персональну няньку. Це був мій восьмирічний братик Іван, на якого змушена була залишати мене мама, коли йшла виконувати нагальну роботу, якої завжди не бракувало.
Коли мені виповнилось дві неділі, мене повезли до церкви хрестити.
Коні, підганяючи себе, швидко бігли рипучим снігом. Мій майбутній хрещений батько, закутавшись у теплий кожух, сидів на перших, здвоєних полу санках, моя майбутня хрещена зі мною на руках - на других. Раптом ланцюг, яким скріплювали полу-санки роз’єднався і перші поїхали далі, а другі завмерли на місці. То була перша пригода у моєму житті.
Жили ми на хуторі на шістнадцять дворів. Наша хата стояла край болота, яке кожної весни вкривалось зеленню із жовтогарячим лататтям по ньому, із цілою зграйкою галасливих, пернатих мешканців, що постійно зчиняли між собою сутички, а вечорами на авансцену виходив ніжний, голосистий жаб’ячий хор і від їхнього злагодженого співу аж дух перехоплювало, так би й слухав його - не наслухався.
Навколо хати красувався сад з вуликами у ньому. Я любила дивитись, як бджоли одна за одною, вервечкою, що не закінчувалась, одні вилітали з вулика, а інші повертались до нього, а навколо бринів їх монотонний, гулкий переспів, а ще любила, як і всі непосидючі дітлахи лазити по деревах. Мамі приходилось тільки скрушно хитати головою, ставлячи знову латку на нову дірку в моєму одязі, а я в той час згадувала, як то цікаво було спускатись донизу шуляка з берези, обхопивши її верхівку одними руками. А інколи і з вільхи пробувала, правда, вільха має крихку деревину і, часто вершечок ламався і ти, разом з ним, чіпляючись за гілля, що пом’якшувало падіння, летів униз, в обійми зеленої травички та папороті.
Хутірські дітлахи, збираючись разом, самостійно вивчали навколишню територію. Грали різні ігри. Однією з таких була "Війна". Відразу за хутором, у смузі соснової лісопосадки, в’юнились старі окопи Ковельсько-Сарненського укріпрайону і ми, розбившись на дві команди, де кордоном, звичайно ж, були окопи, розходились у різні бики. Перемагала та команда, хто більше чоловік перетягне на свій бік, а бо у кого першого знайдуть захований прапор. Лазили по пластунськи і тоді нашим матерям приходилось нагрівати багато води, змішувати її з деревною золою та покришеним господарським милом і заливати у ступу, вкинувши туди попередньо наш брудний одяг. Згодом він витягувався звідти і на грубій дошці відбивався дерев’яним прачем, потім полоскався у чистій воді та відправлявся сушитись.
Ми були дітьми природи, її невід’ємною часткою, так, як своїми босими ногами відчували дихання землі, бо ходили по ній босоніж з ранньої весни до самої холодної осені.
Взувались тільки, коли йшли в ліс за грибами, чи по ягоди і ліс приймав нас у свої володіння, де з захопленням ми ганялись за білками, які завжди виявлялись прудкішими за нас, насторожено споглядали за совами, коли випадково натрапляли на них, бо вони відлякували нас своїми величезними нерухомими, як нам здавалось, очима. Вслухались у шум вітру, що розкошував у кронах дерев, раз по раз струшуючи сухі галузки, які з тихим тріскотом падали додолу та у розмаїті співи лісових птахів, що раділи сонцю та погожому теплому літові.
Особливе місце в нашому дитячому житті посідали свята, коли до нас приходили гості. За один стіл з дорослими нас не садовили, їсти нам ставили окремо від них. Зате, добре попоївши, ми мали змогу насолоджуватись їхніми піснями, що йшли від душі, із самої її серцевини і заповнювали собою увесь простір, і тій пісні уже затісно ставало у кімнаті, і вона, через відкрите вікно, виривалась назовні і пливла, ширилась, злітала високо до неба і аж там замовкала, гублячись у його безмежжі.
А потім у моє життя прийшла школа, що знаходилась за три кілометри від хутора і відкрила мені інших світ, незвіданий донині. Це був світ друкованого слова і я з жадібністю накинулась на книжки.
У кінці першого класу зі мною сталась подія, що вперше примусила мене задуматись.
Наша вчителька, Галина Трохимівна, наклеїла на свою сумку паперову наклейку, а бачили усі ми, учні, її вперше. Коли вчителька вийшла, залишивши портфель на кріслі, діти збіглись туди. Я, певно, з тої великої цікавості, доторкнулась до портфеля рукою. Що тут почалось. Мене стали обзивати злодійкою, зі мною ніхто не хотів розмовляти. Добре, що то був кінець навчального року. За літо діти забули про це, а я дійшла висновку, що можуть тебе зробити винною, засудити та поставити на тобі клеймо просто так.
Ще декілька відчутних прецедентів сталось зі мною у восьмому класі.
Одного разу до нас у село приїхали артисти, вони ставили у клубі виставу "Вовчиця" і мені дуже хотілось її подивитись, хоч учням і заборонялось відвідувати клуб. І треба тому було бути, що на початку вистави, зайшовши у середину клубу, я якраз зустрілась обличчям прямо із директором школи, який і вказав мені на двері. А на другий день мене викликали на килимок, вимагаючи сказати, хто ще з учнів був там присутній. Так, як я була абсолютно чесною дитиною, сказала.
Покарання не було сильно відчутним, бо, певно, учителі і самі розуміли, що карати нема за що та на душі ще надовго лишився холодок від цього випадку. І коли, уже в десятому класі, на початку шкільної дискотеки, у гуртожитку вихователька заскочила дівчат за відкриванням пляшечки вина на шістьох, і мене, за якимось збігом обставин, знову повели до директора школи, при цьому, вихователька в одній руці тримала злощасну пляшку, а другою тягнула мене за собою, то у кабінеті директора я випалила:
-Із себе я своєї вини не знімаю, а хто ще був зі мною, казати не буду.
Директор, ледь стримуючи усмішку, мовив:
-А я й не чекаю цього від тебе, - і до виховательки, - ви б хоч пляшку заховали під полу. Кумедність цієї неоднозначної картини, видно, розвеселила його, а, можливо, згадались і свої роки, як був студентом.
Так я отримала ще один нагальний урок від життя.
Ще одна подія сколихнула мене із середини своєю безтактністю.
Ми, учні восьмих класів, знали, що інші класи готуються до участі у загальношкільній конкурсній програмі на краще виконання патріотичних пісень та нам наші класні керівники, чомусь, про те, щоб ми також готувались до нього не сказали, а в день концерту, нас усіх, у добровільно-примусовому порядку, запросили до залу, як глядачів. А, після закінчення концерту, на сцену вийшла Лілія Данилівна, замісник директора по виховній роботі з дітьми і наголосила, підкреслюючи, власне, нашу так звану безвідповідальну-бездіяльність:
- Дякую, усім учням перших та сьомих класів, які брали участь у проведенні такого гарного концерту.
Від такої промови ми дістали короткочасний больовий шок, з ним і розійшлись по домівках, а в середині у кожного із нас бунтувало почуття несправедливості.
Скоро потому відбулися комсомольські збори, де я, як секретар шкільної комсомольської організації, мала звітувати про зроблену мною роботу та висунути кандидата на свого наступника. І тут із моїх вуст, і вирвались слова, що засіли в моїй свідомості, після того концерту, і я сказала, що вчителі мають нас за "живих мерців".
На зборах була присутня тільки одна вчителька, Галина Дмитрівна. Вона не знайшлась, що відповісти на мої слова, а я трішки охолонувши подумала, що тепер мені таки не поздоровиться. Та я помилилась. Галина Дмитрівна нічого нікому не сказала, інакше хтось із учителів таки дорікнув би мені таким висловом.
Так я отримала ще один життєвий досвід, який свідчив, що розумні люди, незважаючи на певний внутрішній дискомфорт від почутого на свій рахунок, здатні і собі зробити з цього корисні для себе висновки.
Ось так закінчилось моє безхмарне дитинство, а назустріч йому ступила юність, а за нею і зрілість, і ще багато разів саме життя ставало мені, коли жорстким, а коли і поблажливим учителем.
20.01.14
ID:
473804
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 20.01.2014 13:39:34
© дата внесення змiн: 07.03.2022 22:33:35
автор: Валентина Ланевич
Вкажіть причину вашої скарги
|
Та однако надійшов час і його прочитати. 
Дякую, Олю! 
Дякую люба! 
Дякую, Люба! 
Я ведь тоже выросла на природе. Помню, как ловила стрекоз в садоводстве (большущая территория парковая) на р.Тарапуньке 
