Ти любиш сукні, зіткані із пристрасті,
Та чи твоя сорочка теж така?
Дай поцілую в губи. Все запитуєш:
Твоя? Авжеж. А, може, й не твоя.
Ти хочеш танго - крок м'який, невиразний,
Щоб розум в ліс, а совість - під столом,
Безумству дати тимчасовий прихисток
І поєднати лінії долонь...
А, може, румбу? З ледь помітним натяком
На непристойність, на інтимність душ,
Але стоїш, наполовину зляканий.
Невже боїшся? Скажеш - не боюсь.
Адже ти любиш сукні, наче полум'я,
Твоя ж сорочка зшита із льодів,
Ти весь тремтиш - невже від снігу, холоду?
А ще безумства, кажеш, захотів!
Ходи, зігрію, щоб розтали безвісти
Тремтіння, сумнів - падає Земля
Кудись униз, у невідому первісність...
Чи, може, ще спитаєш, чи твоя?
