Ліпила, мовби з пластиліну,
Як їй хотілось так було,
Та згинав ще більше спину,
Так день за днем життя ішло.
Кохав без тями, мов осліп,
А їй було усе на руку,
Цілував кожен її слід,
Мав не кохання – справжню муку.
Вона зліпила, що хотіла,
Невільник покірний у ногах,
Щодень, то більше нахабніла,
А він жахався уже в снах.
То в мить прозрів – розплющив очі,
Той пластилін геть задубів,
Брехню вже слухати не хоче,
Скажіть за що він так її любив?
Хай ліпить іншого вже годі,
Пішов вперед не озирнувся,
Ішов і дякував для долі,
Що він завчасно схаменувся.
http://antonina.in.ua/index.php/pro-zhittya/573-plastilinova-majstrinya.html
