Самотній вечір, ранок, день. Та що - і ночі.
Усе по колу, і по колу. Де кінець?
Безглузді пари, соцмережі ці охочі
і пустота безмежна лайкнутих сердець.
А за вікном! А за вікном життя квітує.
Помпони зелені обабіч поросли́.
І зайчик сонячний в люстерко піджартує:
ми так давно-давно малечою були.
Мені не треба ні любові, ні потіхи,
я вже навчилася кохати в тишині:
нехай мовчу собі, кричу в собі без ліку,
але зневіра ця вертає в будні дні.
І з часом стерпиться надія й безнадія.
І на собі злічу ще сотні тисяч ран!
А все тому, що кожен рік весна рятує
і віддаляє на роки душевний рак...
Як завжди чуттєва робота, завжди в твоїх роботах щось є особливе, оригінальне - мені особливо сподобалось (на тепер дуже актуально):
"Безглузді пари, соцмережі ці охочі
і пустота безмежна лайкнутих сердець."
Ліна Біла відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую величезне!!! Просто хочу поєднувати поєднуване з непоєднуваним... І за соцмережі правда-правдісьнька, адже чого сиджу і сама там - не знаю, і розумію водночас, що це безглуздо, а час іде, яким можна було б витратити на щось корисне.
І з часом стерпиться надія й безнадія.
І на собі злічу ще сотні тисяч ран!
А все тому, що кожен рік весна рятує
і віддаляє на роки душевний рак...- Душа навиворіт... Так проникливо і життєво. І кінцівка чудова!
Ліна Біла відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
