Щодня ми задумуємся на різними побутовими речами: скільки коштує гречка, куди поділись ключі, де поставити не потрібні зараз зимові теплі светри. Ми живемо у шаленому ритмі, ми живемо своїми недоліками та плюсами, ми живемо із зоровими хворобами, коросткозорістю та «курячою» сліпотою – бачимо тільки зблизька, а на речі масштабніші за шкарпетки та капусту у всіх її проявах нас не вистачає. Можливо, через те, що ми – люди – невеликого росту, в середньому один метр сімдесят сантиметрів, а можливо, тому, що мозок у нас ще менший, а серце і поготів.
От тільки не треба казати, що я зараз іронізую і працюю над сильно «заїздженою» темою. Спробуй одного разу у будній день сісти на площі містечка (у великому місті нецікаво, вже надто багато людей). Поспостерігай за людьми. Всі вони є одним обличчям, всі вони є мурашками, фізично і морально, всі вони є заклопотаними байдужими постатями у історії людства. Або спробуй кинути гроші під ноги, ніби ненароком, обережно. Як швидко їх помітять? Закладемось, що не так вже й швидко. Закладаюсь, бо знаю напевне. Бачила. Настільки ми вже стали заклопотаними, що не бачимо навіть того, за чим полюємо, що відслідковуємо роками свого життя.
Так, у процесі еволюції, розвиваючись технологічно, ми втратили багато людського. А як без цього, коли подекуди людей почали заміняти роботами? Цього й слід було очікувати. Та якось не хочеться вірити, що все пропало. Гени пальцем не задушиш. Ми зберігаємо певне тепло і людяність від батьків, дідів, прадідів... Хоча це стає так важко у часи штучного запліднення.
2012p.
