- Я Бог? – Ти людина. – А як це?
- До Бога тобі ще далеко.
- А то в синім небі? То ангели?
- Та ні, то всього лиш лелеки.
Оце-от домівка, рідня і країна,
Там поле і небо, і щедра земля.
А там, де упала лелеча пір’їна,
І буде оселя твоя.
- А це що? – Це горе. – Візьми, я не хочу!
Мені так… - Погано? Ото ж бо й воно!
Без дьогтю в меду станеш ти потороччю.
Ось на тобі серце. – Всього лиш одно?
- Повір, тобі стане. Лише користуйся
Належно ним, сину, і не зловживай.
Воно все підкаже. Ну, добре… Шануйся!
Я бачу все з неба. Щасти! І прощай!
Невмілими кроками, тихо, помалу
Людина вставала з немитих колін.
Минуло щось часу – вона вже приймала
Убогіших себе на гречний поклін.
Мінялась людина, все більш багатіла,
Все вшир та ушир розростались роди…
Багато вже вміла, ще більше хотіла,
А батько, здавалось, не бачив біди…
- Пошли мені влади, багатства, дарунків!
- Я ж дав вам життя! – Ой, то плата мала!..
Розхряслося небо – на плечі лунко
Батьківська свята нагаяка лягла.
- Що робиш? – Машину. – А що це? – Облиш!
Однак зрозуміти не зможеш нічого!
Пройшли вже часи, які ти борониш.
- Ти серцем живеш? – Через раз, слава Богу!
Похнюпився батько і брови насупив.
- Не сердься, старий, я прогресу дитина.
- Ти слід залишаєш – дорогу із трупів!
- Така, старий, зараз настала година!.
В бетон закувала степи і озера,
Дротами запнула небесную гладь –
Остання у корчах здригнулась астера,
Коли ти загидила таткову рать,
Й коли ти штовхнула ліси на коліна,
На шворінь за шию припнувши обох,
Ти гордо спитала: «Я все ще людина?!»
У відповідь гірко крізь сльози: «Ти Бог…»
Я не розумію, виходить що людину, яка опустилася й стала розбещеною визнали "Богом"?
Роза ветров відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
вона панує над усім. захотіла доскочити до "вищої інстанції" - майже доскочила. людина сама себе проголосила Богом, її вже не цікавить, що там, на небі, і чи й є той Бог!
