Так треба, з долею змирилась,
Так треба, з тим їй нині жити,
По ночах старанно молилась,
Самій хотілось вовком вити.
По ночах йшов до неї в сни,
Шептала сину, сину,
В косах все більше сивини,
Біль зажене мене в могилу.
Світлини ніжно пригортала,
Сльозами вмила не одну,
На зустріч день і ніч чекала,
Таку знедолену, сумну.
Так треба, так уже судилось,
В’язниця сина тепер хата,
Те лихо навіть і не снилось,
Немає ката-супостата.
Не витерпів він ту наругу,
Кохання втоптане в багнюку,
Забив проклятого катюгу,
Для інших буде за науку.
Відійшла в вічність його доля,
Не винесла катюги муки,
Для сина вирок – це неволя,
В мерзенній крові його руки.
Так треба губи все шептали,
Життя знівечене за мить,
У інших внуки підростали,
Її душа, як лис тремтить.
http://antonina.in.ua/index.php/pro-zhittya/725-virok-dlya-sina.html
