Вірите, у дитинстві моєю заповітною мрією була археологія, розкопки старовинних курганів, нові величні відкриття, які я тоді намагалася зробити риючись по підвалах, горищах ,городах. Тому завжди була брудна, вся у пилюці, яку добровільно(і це з моєю впертістю) змивала купаючись щодня на Гуці- гірській, швидкій, чистій Косівській річці. Не життя було-одна насолода, наповнена свіжістю карпатського повітря і необмеженою свободою. У своїх своєрідних розкопках я не зробила великих відкриттів, але відчуття свободи і любові до археології зберегла на протязі всього життя. Тому, коли наш туристичний автобус зупинився поблизу “Порта-Портезе” перше на що я звернула увагу - це на древню, глуху стіну із сировинної цегли. Мимоволі підійшла до неї і доторкнулася рукою промовляючи:
”О Рим, О Рим величне місто,
Куди дороги світу всі ведуть,
Колосом древнім піднімаєшся над Тевером,
У камені, не знаєш ти жалю”
І в цю мить, саме в цю мить, відчула, що втрачаю почуття реальності. Щось в’язке, холодне почало мене огортати, заколисувати. Переді мною колихаючись пропливали постаті у білому. Мариво, видіння, мимоволі очі мої почали закриватися.
-“Лідо, ти чого це притулилася до брудної стіни?” - вивів мене із цього оцепеніння голос подруги.
-“Що заснула? Часу немає. Машина уже під’їхала з нашим шефом, ідемо до нього в офіс будемо там жити. Нам дуже повезло, тому що він обіцяє знайти роботу.Здорово. Пішли швиденько.”
А потім тихенько на вушко так мені шепоче:
-“Гроші підготуй,триста долларів, така ставка тут у них.”
Мені ж чомусь стає моторошно, лячно, ніяк не можу відійти від в’язкого, холодного дотику білого марива. Що ж я наробила, навіщо покинула свою домівку, нехай і погану, але все таки роботу. Навіщо?
Неслухняними ногами залізла в мікроавтобус. В офісі оплатила за пошук роботи, і тепер, як і всі, без грошей, без документів та й без мови, але з італійцем, який нам обіцяв допомогти. І з цією торбою хвилювань вирушаю у невідоме, промовляючи сама до себе:
“Не рюмсай, зберися, ти сильна, відважна, все буде добре”
Моє друге я, на мою думку, також було у шоці, тому що тихенько сиділо десь у самій середині мене і мовчало, ніби води до рота набрало, хоч би посварило мене чи що.
На старому дивані, під монотонний спів хору його пружин, під старою ковдрою із двума дірками, слідкую за маленьким павучком, який зосереджено плете свою павутинку. Це ж треба, такий маленький, такий гарненький і такий вправний. Цікаво чим він буде приваблювати мух?
Чую, внизу скриплять сходи. Хтось піднімається у мої хороми на другому поверсі офісу, в якому нам дозволено проживати у період безробіття. Хто ж так нагло вривається у мій спокій і мої філософські роздуми?
-“Лідонько, сонечко! Ти чого така зажурена, ми ж уже третій день в Італії?”
Чую, голос Дарки. Разом із нею ми приїхали до Італії,і разом поселилися тут .А вона присідає до мене, гладить моє волосся своєю ніжною рукою і шепоче:
-“ Не переживай, робота знайдеться, поступово повіддаєш свої борги, ти ж не одна така. Вставай хутчій та пішли з нами, будемо знайомитися з історичними пам’ятками старовинного Риму.Чекаємо тебе біля виходу”- промовила вона і поцілувала мене у щічку .
Її тихий голос, легенький поцілунок, привів мене до тями, адже по правді ,я таки не одна така і не одній мені так погано. Зі мною поряд мої подруги, такі ж безпорадні і беззахисні .Чому ж я розрюмсалася, мов мале дитя. Прийняла рішення стати заробітчанкою, без примусу, добровільно так і виконую його! Іди, знайомся зі столицею країни, в якій тобі певний період необхідно буде жити ,працювати, відкривати нові реалії і так далі…
Описати велич Риму, його красу ,на одній сторінці просто не можливо.Коли ми стомлені присіли відпочити у невеличкому скверику, хтось із дівчат, весело промовив:
-“ Що ж це ми з вами так побіліли та пожовтіли,всього за декілька днів “
-“Так вітамінів не хватає і ніхто не знає де ті вітаміни ростуть. Можливо у цьому кам’яному місті ми перетворилися у білі поганки?Ой,хороші мої,так істи хочеться"
-“ Давайте скинемося, купимо дещо, італієць дозволяє користуватися нам газовою плитою, наваримо борщу” - замріяно промовила Леся.
Всі ми ,не тільки я в цю хвилину відчули, як у повітрі летіли запахи усього нашого українського і не тільки борщу. Валя, що сиділа біля мене, засміялася і голосно промовила:
-“ Підіймаймося пішли. Я знаю одне місце.”
На базарі у центрі Риму, ми дружньо назбирали і овочі і фрукти(правда по їхнім міркам,вони були відходами, але для нас- справжні вітаміни).Як весело засвітилося мені моє життя, як воно заграло всіма барвами веселки після двох тарілок смачного борщу - окрема розповідь,окрема сповідь на-пів голодної дівчинки у чужих холодних світах.
Але вже на слідуючий день, наш “рідний” італієць, таки почав виконувати свою обіцянку і ми, мов ті мишенята, порозбігалися по роботах.
Спасибі йому за це, бо не прийшлося спати ні в метро, ні на вулиці під дощем, ні у вагончиках і як кажуть люди мені ще поталанило.
Завтра вранці я вирушаю на свою першу роботу, попробую може щось і вийде, адже як кажуть у народі:
-“ Не святі горшки ліплять…”
Десь о дев'ятій годині вечора я вмостилася на свою антикварну розкладачку,пружини якої дружнім хором заспівали мені:
"Прощай ,бувай,іди у світ свій невідомий,а ми про тебе не забудемо ніколи."
Вмостилася,ніби добре,але заснути ніяк не могла.У моїй бідній голові все крутилися,вертілися думки із запитаннями,сумнівами,страхами,які мурашками порозповзалися по тілу викрикуючи десь у середині сонячного сплетіння:
"Одна їдеш,одна.Далеко від Риму.Ніхто тобі не допоможе.На роботу їдеш про яку нічого не знаєш.Тільки адресу маєш при собі.Та обіцянку італійця,що тебе там зустрінуть.Ой,як страшно!"
-"Замовкни,я наказую тобі замовкни"-мовчки кричала я,протестуючи проти таких обставин.
-"Спокійно,любо дитино моя не кричи,не сварися. Повір мені,все буде добре.Ти не одна,ми з тобою у двох.Справимося,повір.А якщо ні,залишимо все,та й гайнемо до хати,до нашої України.Так,що не хвилюйся і нічого не бійся.Це ще не кінець.А зара спи.На завтра буде інший день.Скільки вже баранчиків ти порахувала?Ні одного?Швиденько починай рахувати"-співало тихеньким голосом моє друге "Я",виганяючи з моєї голови тяжкі думки.І я ,немов та маленька дитина,незчулася,як і заснула з єдиною думкою:"Я не одна,ми у двох,а на завтра буде інший день."
Далі буде…
ID:
505676
Рубрика: Проза
дата надходження: 17.06.2014 12:43:37
© дата внесення змiн: 11.10.2014 14:19:04
автор: Тамара Піддубна
Вкажіть причину вашої скарги
|
