- Мамо, а яка твоя найбільша любов була? - дівчинка-підліток незвично близько підсунулася до ніг матері і обійняла їх.
Висока струнка 35-літня жінка сиділа в м’якому кріслі. Невеликій, але дуже затишна вітальня, приємні для ока пастельні тони. Світло-русе волосся було зібране в акуратний пучок на потилиці. Тонкі окуляри робили обличчя більш серйозним, вона так здавалася на кілька років старшою. За ними ховалися далекозорі мало не з дитинства очі. Приємні, глибокі і тепло-сірі. На ній був світло-коричневий легкий светрик і бежеві шорти.
Жінка тримала в руках відкриту, але перевернену книжку. Кастанеда – цікаво ж, чим молодь зараз зачитується.
В ногах на підлозі сиділа чорноволоса худенька дівчинка. Донька. Жінка дуже любила доньчине волосся. Дівчинка і так була особливою. А її волосся ніби на весь світ про то заявляло. Розкішне, густе і м’яке. Вона, скільки себе пам’ятала, любила чорне волосся. Шкода, самій не дісталося. Але донька – чудове має. Часто в голову приходили думки, що ця дівчинка – єдине, що в неї є. І єдине, що її тут тримає. Де «тут»?
- Найбільша? – жінка замріяно посміхнулася. – Такою вона і була – найбільшою…
Вона пам’ятала все до найтоншого його поруху.
Пам’ятала, як вперше побачила його. Випадково. Все прекрасне трапляється випадково.
Як тіло прошило струмом, коли він вперше взяв за руку. З тих пір її тіло так світилося лише тоді, коли поруч був він. Його великі чорні очі, густе чорне волосся, завжди теплі і такі сильні руки. Жінка довго звикала до нього і так і не змогла звикнути. Дні як роки. Місяці як хвилини. І раптово, зовсім раптово вона побачила своє фото з ним і усвідомила, що ніколи ще не бачила себе такою щасливою.
Скільки пристрасті і сили було в першому поцілунку. Короткий поцілунок, що охопив всю її вічність. Жінка смакувала його кожного разу, і кожен поцілунок був першим. Як тонко тоді відчувалися рухи його рук, його губ. Як чулися тоді всі його слова. Напівшепіт ставав криком. Бо ж то були найцінніші слова.
Яким великим став світ, коли почула його перше «ти будеш моєю?». І як була його. Він вмів і любив берегти своє. Тримав. Терпів. Був поруч, коли їй того було найбільше потрібно. А він був її. Все навколо від того було крихким і ніжним. А вона – сильною, бо він був її, до останньої клітинки.
І марила. Так багато марила ним. Думки – про нього. Слова – про нього. А чому ні? Він-бо робив її щасливою.
- То було дуже давно, доню. Чотирнадцять років тому. Ми з ним випадково познайомилися. І починали зі сварки. Він їхав на авто і ледве не збив мене на пішохідному переході. Нічого незвичного насправді. А потім якось… Само собою все вийшло. Перше кохання – воно не буває неособливим. Ти це скоро, я так думаю, зрозумієш.
Такого більше ніколи з нею не трапилося. Не бувають випадкові речі неважливими.
Нічого незвичного насправді. Голос його тільки до кісточок пробрав. Вкотре і вкотре вона опісля закохувалася у його голос. Подав руку у рукавичці. Відкрив двері кафе. Відсунув стілець. Як з фільму. А вона тоді була в джинсах і теплому волохатому светрі. Сама тепла і домашня. Затишна.
Потім було багато прогулянок і приємних дурниць. Кричати з даху багатоповерхівки. Бігати влітку під зливою. Кидати все і мало не з порожніми руками їхати мандрівкою містами України.
Фото не лишилося. А спогадів – безліч.
- Мам, а це був тато?
Вона пам’ятала все до найтоншого його поруху.
Його руки владно обіймали жіноче тіло. Оголені плечі плавно рухалися в такт сплетіння двох людей. Широка спина здіймалася разом із його диханням. Мокре від поту волосся зовсім потемніло. Очі були заплющені, а губи ковзали по неприродно світлій шкірі. Чужій. Чужі руки на його спині. Подряпини від нігтів, що аж сочаться кров’ю. І крики.
Його. Чужої жінки.
І її.
Вона втекла тоді.
Невіра. Образа. Знову невіра. І відчуття сну від сюрності того, що щойно бачила. Такого не може бути. Не може. Це був не він. Це все не з нею відбувається. Не він. Не він.
Багато болю. Сірого, липкого, схожого на бридку павутину зі слизу. Його хотілося викашляти, виплюнути, вирвати зсередини, щоб не пекло.
Або заснути. І коли прокинутися, то щоб всього цього не було. Знову бути щасливою. І щоб то був не він, а просто марення. Байдуже. Аби тільки він, аби тільки був і далі поруч з нею. Лише щоб болю того не було.
Але він був. Жінка десь глибоко в мозку затаїла знання того, що він буде з нею до кінця життя.
«Дівчинко, тобі сумно? Хочеш, розвеселю?» Молодий. Гарний. Темноволосий. Окрім того, нічим не схожий на…
Очевидно, побачив нерішучість у її очах. Підійшов ближче. Обійняв, поклав руку на нижню частину спини. Вона ненавиділа п’яних чоловіків.
Багато чого терпіти не могла в той час. І багато чого ненавидить досі.
Сльози виступили на очах. Жінка обняла доньку.
спасибі 
