ХРИСТЕНКО Н.И.
Оно, наверное, смешно
На склоне лет – стихи.
Но можно новое вино
Влить в старые мехи.
Ю. Друнина.
Слишком большая радость сердца раздражает богов.
Ю. Нагибин.
Серия -- Весенние дожди
***
Серый полог ночь не спал,
К утру разругался.
Этот чувственный аврал
Долго не сдавался.
Брови в линию сведя,
Сверкал гневным глазом.
Словно бил в колокола
С рвением в запасе.
Прослезившись, пообмяк,
Поворчав в острастку.
Нас уже покинул страх,
Словно внук с коляски.
И родившемуся дню
Руку не протянешь.
Под оснасткой побегу,
Пока устаканишь
Бурю сердца ливнем слез
И пожар погасишь.
С блеском звезд выйдешь на пост,
Снова станешь зрячим.
8.04. 2012 г.
***
Закуксилось небо, поссорясь с зарей,
Запрыгали капли от боли,
Встречая недружный асфальта озноб,
Подставил он небу ладони.
И смылись следы чьих-то грязных сапог
И тех, что несносно виляли
И слиться готовы с упругостью ног,
Что истину неба вобрали.
8.04. 2012 г.
***
Стучат тучи ко мне в окна,
Весть небесную несут.
Но мой разум еще сонный,
У него еще досуг.
Барабанит град по окнам,
Чтоб сознанье воскресить.
Но потребность эта спорна—
Сон не хочет отпустить.
***
Раздрызгано небо печалью души
И сердце моквою исходит.
И к нам проникают их кислые щи
И губы Невольнор сводит.
На что оскорбилась небесная суть?
Иль ностальгия, быть может,
Прибилась в нужде, и смерклася грудь,
Пупырится памятью кожа --
Земное полощется ложе.
***
Насупилось небо в преддверье весны—
Зиме отдает уваженье,
Но легкая грусть- то сухие листы,
Спадет, как тоски наважденье.
Зальет нежным солнцем Вселенной простор,
И почки проклюнутся к жизни.
И все переполнит рожденья закон.
Народ, отряхнись. Не кисни!
РАННЯЯ ВЕСНА
Пушистость весенней степной земли
Шаги мои мягко глушила.
Хоть нету пока мирской суеты,
Но радостно что-то кружило.
Расширило небо границы свои
И ветер впростора захвате
Приятно касается тела земли,
Как деликатный приятель.
Пока пробуждается сонная жизнь,
Но скоро размах свой покажет.
Так юности бродит шальная мысль,
Что все ей под силу без блата.
ВОРОНЦЕВИЙ КРАЙ
Воронцеві чисті роси
Мерехтять, мов зорі:
Маків цвіт в зелених косах ,
Квітка – краю доля.
Красенів палає цвіт.
Прикує – не зрушить.
П’є небесний передзвін
Лункокрила суша.
Диво з’їло слів потік—
Тут природи право.
Королівський дивовид--
Яскрава заграва.
Хтось червоную цар-квітку
Шука за морями.
А у нас їх-- скільки видно.
В смарагдах буяє.
Хоч немає чуда-юда,
Що той скарб пильнує,
Не лишають квітку блузи—
Велич так диктує.
Воронцеві чисті роси –
Як дитинство, ніжні, босі.
РІДНИЙ КУТОЧОК
Де туман над річкою
Коси свої миє,
де лани під тяжкістю
Голови схилили,
Де захід палає,
Немов чудо-птах,
Де народ завзятий
В праці і піснях,
Де щедроти серця
Здаються вінцем,
Де схил заповідний
Квітне воронцем,
Де в лісах дичина,
Риба – ставку цар,
У садах пташина
Славить божий дар—
Цей степний куточок
До серця припав.
І на навіки божим
І моїм він став.
ЕТЮД
Заквітчав свої простори
Травень-перукар.
І чекає перегонів
Червень – ягід дар.
І підхопить естафету
Липень… Так іде і йде.
А зима одягне свитку
І немов засне.
МОЄ СЕЛИЩЕ
Селище – душі притулок,
Дає силу без пігулок.
Тут почався родовід,
Ми теж тут лишаєм слід.
Всіх ми знаємо навкруги,
Не гуляє тут наруга.
Живемо, мов та сім’я—
Зродичались, всі-- рідня.
***
Завмерли замріяні хмари,
І в променях сонця думки
Скотились в зеленії трави,
В квітучі, духмяні садки.
Весняне чарівне буяння
Не стримує пломінь очей.
І небо у спогляданні
Блакиттю чарує очей.
Пісня
Не ламайте дерево,
Хай собі живе.
Не будіть жорстокості,
Хай у вир пливе.
Не розруште схованку
Пташки у траві,
Бо не буде гомону
В ранішній порі.
Не топчите квіточки,
Що милують глаз,
Бо холодним подихом
Сум прийде нараз.
Не кляніть хмариноньку,
Що журбу несе.
Вона все навкруги
Від душі поллє.
Не спогань криниченьку,
Що з-під гори б*є,
Бо напитися водиці
Час тобі прийде.
На землі усе доречне –
І гаї, й поля.
Не доречна лише скверна
Та грубість людська.
Гімн малій Вітчизні
Пісня
Край мій колисковий,
Мала Батьківщино!
Ти в серці, бузковий,
Куди серце лине.
Перші мої кроки –
Зорянисті мрії.
Перші шкільні роки,
Перші в труді дії…
Приспів:
Ти – місток в майбутнє,
Ти – початку рід.
Джерело завзяття
І дитинства цвіт.
Матусині скроні—
Любові полон.
Татуся долоні,
То від зла заслон.
Перший дзвоник—свято:
То знанням уклін.
Несемось доладно
Часу навздогін.
Приспів:
Ти – місток в майбутнє,
Ти – коріння міць,
Джерело завзяття
І весняний цвіт.
А в юнацькі роки
Дівоча краса
До щастя дороги
Щедро відкрива.
Подальше навчання—
Клич у далечінь.
Тепер шлю вітання
Тобі, рідний дім.
Приспів:
Подумки лечу я,
Де коріння міць.
По тобі сумую,
Милий родовід.
Вітер часу,долі
В край інший заніс.
Та його сваволя
Не спинила спів.
І душею лину
До струмка в гаю.
Щоби далі жити,
Сили відновлю.
Приспів:
Ти – джерело вічне,
Тобою живу.
В рідному куточку
Серденько в раю.
Так, воно в раю.
Кам’яна гора
ID:
520817
Рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата надходження: 01.09.2014 13:56:13
© дата внесення змiн: 26.09.2014 10:03:46
автор: seroglazka
Вкажіть причину вашої скарги
|
