Пестив її таку звабливу,
Пихату, водночас зрадливу,
Беріг її хоч мав і силу.
Вона сміялась з залицяння,
Не вітрові її кохання,
І чула лиш його зітхання.
Сонце крадькома радіє,
Про щирі почуття все мріє,
Теплом своїм щоденно гріє.
Та не підступна вона й годі,
При будь-якій скажу нагоді,
Її колючки у пригоді.
Осінній дощик все мрячив,
Пелюстки з ніжністю помив,
Від краси тієї остовпів.
А вона все своє вела,
Мало в них ніжності, тепла,
Не їм в саду вона цвіла.
В ночі підкрався морозець,
Тут примхам тим прийшов кінець,
З ним майнула під вінець.
Від кохання цілу ніч тремтіла,
Сонце зійшло, вмить почорніла,
Не та уже троянда біла.
Спалив її мороз за ніч,
Та не в тому певно річ,
Зустрілася з коханням віч-на-віч.
Хоч одну ніч вона кохала,
Якій кінець того не знала,
Жагу та пристрасть все ж пізнала.
Мороз вночі знов прилетів,
Та мов той змій її здушив,
Свою він справу завершив.
antonina.in.ua/index.php/pro-zhittya/822-troyanda-na-morozi.html
