Михайло завжди все планував. І до його планів входило померти 90-річним, уві сні, поруч із коханою, хоча він і не був романтиком.
Агнія ніколи не мала планів на життя. Прокидаючись зранку, вона навіть трошки сумувала, що доведеться знов вигадувати, що робити протягом дня. Із відчуттям незадоволеності вона починала виконувати усе, що пропонувало їй суспільство. Найчастіше за все, вона одягала на плечі рюкзак і йшла до школи…потім до університету…потім на роботу. День Агнії минав повільно, хоча й непомітно.
Одного разу до Михайла підійшла жінка з великими сумними очима, одягнена у яскраво-червоне пальто. Запропонувала піти із нею, замість Агнії. Він погодився, хоча й не знав ніякої Агнії; зняв годинник, минулорічний подарунок мами на двадцятиріччя, облишив його на холодній випаленій землі. У цей самий момент Агнія, яка неспішно йшла на роботу, минаючи яскраві вітрини магазинів, відчула, що її рюкзак став набагато важчим.
***
Можливо, що жінка у червоному прийшла не до Михайла, а до Дмитра, Сергія чи Оксани, Марини…Можливо, що важчим рюкзак став не у Агнії, а у Петра, Олега, у мене… чи у всіх, хто дихає.
