Ось кружка. Чай. Усе таке, як вчора.
Ті самі тіні й павуки в кутках.
Ні не такі. А хижі, як потвори.
І ледь себе тримаю я в руках.
Не розумію, як все може жити:
Цвірінькати, літати та цвісти,
Коли тебе нема на цьому світі…
Усе безглуздо, як померла ти..
І я душею вмерла. Наче зомбі
Ходжу, їм їжу, щось собі роблю…
Я піддалась якійсь страшній хворобі:
Без тебе Всесвіт вже не впізнаю.
У дзеркало дивлюсь – не розумію,
Там я? Не я? Зображення чиє?
Чи так втрачають розум і надію,
Коли земля сама з-під ніг іде?
Зима і сніг беруть мене в облогу,
І день новий самотній і страшний,
Іду шукати в Бога допомогу,
А на плечах з гори вантаж важкий.
Іду в людей шукаю порятунку,
Несу тягар, німіє вже плече.
«Іди поплач!» мені хтось каже лунко,
«Молись, молись! Хай біль перепече!
Та що зі мною? Як це подолати?
Лягати, спати й на роботу йти?
Ніхто не скаже, як втрачаєш матір,
Як швидко сам себе пробачиш ти?
Дякую, Галино Григорівно! Вам мама, коли ще була жива, передавала подяку за все добро, що Ви для мене робите, за поміч і поради. Вона дуже мною пишалась...
Важко тепер навчитись жити без неї...
