Втратити кілька років себе,
робити по-кілька кроків назустріч
тому, хто не знати куди приведе,
з ким не зустрітись ніколи віч-на-віч.
Бути іншою, лиш не собою,
бути нею, потрібною тільки тобі...
Тішитись кожною новою весною,
не любити ні осінь, ні зиму
бо надто вони вже сумні.
Бачити щастя лиш в дечому,
інше пускати крізь дим,
іти, мов сліпа, вперед, не вірячи своїм очам
і не зупиняючись ні перед чим.
А потім - враз - і пусто.
Нічого немає, темно кругом.
Навіть дим не спасає той,
що так густо стелився й був твоїм провідником.
І думаєш - все, кінець, пункт призначення.
Куди далі йти без поводиря,
у всьому шукаєш хоч якесь значення,
думаючи наперед. що його нема.
Розвиднілось...Зникнув дим...
Омана спала з очей,
зникло все, що робило нудним
твоє життя з торбою безсонних ночей.
Знаєш, не все так погано чи добре...
Знайшла "золоту середину",
незважаючи на те, що всі кажуть,
що це не так вже й можливо.
Всі люди трохи фальшиві.
Та фальш в них не варто шукати.
Всі люди трохи брехливі,
та це не означає, що треба брехати.
У світі з кількох мільярдів
таких як ти - одиниці.
Кожен вірить у власну правду,
та не бачить своєї зіниці.
Кожен кожному друг і ворог.
Усі - не вміємо жити.
Йдемо до мети - через стодоріг,
не розуміючи, що щастя - любити.
ID:
562530
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 26.02.2015 01:45:02
© дата внесення змiн: 26.02.2015 01:45:02
автор: Марія Микуляк
Вкажіть причину вашої скарги
|
