Прикрасився віолою край неба,
на краю скелі виросла вона
і синьо-жовтими квітками
синяви небу додала.
Похитував віолу вітер,
дощ усі гори поливав,
а холоди нічні зустріти
їй теплий камінь помагав.
Під сонцем камінь нагрівався,
удень там сонця промені ловив,
а уночі тепло подарував він
землі і травам, квітам всім.
В прихистку кам’яного друга
пишна віолина краса цвіла
і небу колір додавала,
і сонця промінь берегла.
Віола похиталася під вітром,
недовговічна у квітів краса,
їй скоро осінь зустрічати
і зникнуть красиві літа.
А каменю за нею сумувати
і цілу зиму з холодом змагатись.
Та що це: щойно з-під снігів,
а хто холодний камінь цей зустрів?
Весна прийшла й подарувала знов
красу віоли і його любов,
бо в прихистку шорсткої спини
залишилися віоли насінини.
Нехай квітує сонячна віола,
а неба голубінь додасть краси,
великий камінь захищає,
і для життя земля додасть снаги.
Фотографія із інтернету.
Гори Карпати.
24.08.2015.
