Ми одне ціле. Я і моя машина. Ми летимо по швидкісному автобану, який простягається за містом, аж до іншого схожого, але все ж іншого міста. На дворі ніч. Темрява обіймає все навколо, навіть вогні, що миготять за вікном, та іноді зливаються в велику пожежу. Темрява була спочатку, темрява буде і в кінці. Це не важливо, поки ми пливемо в цій кров’яній артерії, цього майже мертвого гіганта. Безсмертні не помирають, тому він майже мертвий, тому він майже живий і так було завжди, так буде далі. Ми летимо по цій магістралі. Я і моя машина. Я і моя душа. Її рівно двадцять один грам, їй рівно сто двадцять років, і ніг раму більше, і ні року менше. Важко мабуть жити так довго. Добре, що вже незабаром мене буде стерто, забуто, я сам себе забуду, лишусь тут, але забудусь. Темні думки, без сенсу, без логічного продовження… Великий, чорний дуб тягне в небо свої руки, свої тисячі рук, на ньому сидять білі ворони, які в темноті і в світлі чомусь чорні, в них в роті сіль, вони самі того не знають, а я знаю, вони її постійно жують. Минаю дуб, на швидкості світла, минаю дуб на швидкості лінивого світла. Нам немає куди поспішати. Ми ж не оця швидка, яка мчить в темряві, яка пронизує тишу своїм смертним співом, чи передсмертним.
Мені світло ріже в очі. Янголи навколо тіла мого. Хтось, щось кричить, а хтось, щось шепоче. Ввести в вену, давай зажим, надто багато крові… Тихо, я лежав тихо в ніжній траві, мене туди занесли вітри і груда заліза, що влетіла в мій мотоцикл. В мене паніка ! Дай нарешті той, с*чий зажим! Голова вже не болить, вже нічого не болить, мені не страшно, паніки нема, я знаю де я, знаю, як закінчиться цей вечір. От, вона вже стоїть, прямо напроти мене, в неї біле плаття, сніжно біле, як перший сніг, що падав давно, коли ми з моїм рідним братом разом втікали з уроків в кіно. Хороший показували фільм! Зараз не згадаю про що. Тай певне часу в мене нема. В неї вінок, на черепі вінок, голови нема, лиш череп і очі. Вінок з польових квітів,гарний такий, гарніше його, лиш її сині очі. Смерть – янгол. Це не варто забувати. Бл*ть! Обережніше! Петро досить збирати ямки, їх мало,а ти бачу вирішив зібрати їх всі. В нього через вуха витікає щось. Це кров ? Ти де навчався ? Це витікає мозок… Все. Василь не поспішай. Час смерті рівно північ. Все звужується. Все я виходжу. Мій кокон луснув. Мене більше немає в матриці. Довгий гудок. Ми разом йдемо із смертю в велику, безмежну, холодну ріку Стікс.
- Алло
- Микола Васильович ?
- До вас телефонують з лікарні…
- Щось трапилось з моїм сином ?
- Ви можете приїхати до нас ?
- Добре. Зараз буду.
По моїх венам тече певно свинець. Саме мені дає головний лікар це завдання, що дня. Так, я повідомляю людей про смерть близьких, і так люди помирають що дня. Цього молодого чоловіка тре опізнати, в нього дуже сильно постраждало обличчя і все тіло, плюс треба підписати деякі документи. Нехай їдуть. Люблю робити це в живу. Коли це можна взагалі любити. Ні. Це я не люблю. От палити цигарки я люблю. Люблю дивитися, як горить вогник, як фіолетовий дим підіймається вгору, як він щезає в вічному, пустому мороці. Він такий же як і ми. Він просто щезне. Я щезну, як і він. Догорить мій вогник і все. Хтось повідомить моїх рідних, мою дівчину, може тоді вже жінку. До речі цікаво, як вона там… Певно зраджує. Зраджує з тим молодим викладачем політичних наук, чи то філологічних, а може філософських наук – в принципі пофіг. Я не сильно там її люблю. От і не встигну допалити, вже приїхав він, певно це той у кого помер сьогодні син. Пройшов повз. Дай Боже мені так виглядати в його роки ! Цікавий перець. Видно багатий, в його німецькому авто, чекає водій… Ех, думки заздрості, геть з моєї голови! Блін, яка ж красиве авто, не скажу, що люблю залізних коней, але цей, хай йому грець, просто чудовий. Тьху! От в якій позі, він зараз її натягає ? Тре запалити, ще одну… Ні не треба.
- Вітаю. Пройдіть зі мною…
Не люблю лікарні. Тут згадую скільки мені років. Тут згадую, що вже старий, що вже давно старий. Я не помру. Я виживу. Я винятковий. На мене працює десяток магів і ще декілька десятків різних сумнівних людей, хтось із них точно мене врятує, хтось з них точно не дасть мені померти. Не люблю лікарні, але більше ніж лікарні не люблю очікувати. Час очікування мене вбиває. Знову про смерть. Не можна. Позитивне мислення. Ну скільки можна. Де ти так довго? Біле світло, білий одяг, всі говорять про смерть, про хвороби, чую як плаче чоловік… Серце налилося тяжкістю. Мудак не дивись на мене так. Молодий лікар, дивиться так, як ніби хоче мене зґвалтувати, прямо тут, прямо в цьому костюмі. В мого однолітка помер син. О Боже ! Нема чим дихати! В грудях бракує повітря , мені треба вийти, трясуться руки, тисяча маленьких голок, пронизують все моє тіло, важкість в області серця тягне на дно, тягне в самісіньке пекло. Там на мене вже чекають. Я тут, вже на дворі чекаю свою доньку, там в серці пекла мене чекає Вельзевул. Чому ? Цікаве питання. З чого ж почати. Почну з масового акту самогубства. Моя мама була хворою. Їй поставили діагноз шизофренія і ще щось там, вже зараз не пам’ятаю. Мій тато був бабій і алкоголік, йому було все одно, як і всім соціальним службам. Ми жили в селі. Гарне село, на заході країни, гарні соснові ліси огорнули його ніби хотіли вберегти від наступу механічних міст, що наступали з усіх сторін. Повернімось до самогубства. Мама нам наговорила байок про судний день, про янголів, про те, як нам буде добре, про те, що нас вже там чекає бабуля з дідусем і що нам треба лиш пройти обряд ініціації, нам треба стрибнути в ці кільця, це зовсім не боляче. Менша сестра, її звали Ніна, не захотіла, за що отримала в пику з ноги. Відмови не приймаються ! Потекли сльози, та всім було байдуже, всі знали, як закінчиться той день, ми знали, що ініціацію пройдемо всі. Нас з мамою встигли врятувати лікарі. Моя менша сестра з братом лишились на тій стороні. Мене забрали від мами і тата. Маму закрили в псих лікарню. Я виріс в прийомній сімї, молодого боксера, так він іноді бив, але принаймні він мене любив і дечого вчив. Потім мені стукнуло вісімнадцять, я покинув батьків дім, пішов працювати, торгував кокаїном, трохи воював в Багдаті, збудував законний бізнес і убив свою матір…
ID:
609547
Рубрика: Проза
дата надходження: 27.09.2015 00:15:47
© дата внесення змiн: 27.09.2015 00:15:47
автор: Asperanso
Вкажіть причину вашої скарги
|
