ШТОРМ.
Бадьоро присіла на ліжко...
Дивився, та вік забував.
А потім... а потім ці ніжки
В дурмані якімсь цілував.
І ніби по дереву, - вгору,
Цілунки змією повзли...
Грудей, ще нескорені гори,
Солодші за цукор були.
Спускався на лона долину,
В западину, - там, де пупок...
Проймав, ніби струмінь нестримний,
Бажання вогняний клубок.
А вже як дійшов до фортеці,
До брами в омріяний рай,
Забув всі слова та всі речі:
Всім єством від щастя вмирав.
Вмирав десь в небесних вершинах,
Між зір та між хмар осяйних.
Ми були у злеті єдині,
Човном в океані століть.
Нас пристрасть на хвилях кидала,
То стогін, то викрик з грудей...
І було багатим і малим
Це щастя звичайних людей.
Цей шторм невситимої плоті,
До нас ще вертався не раз.
І очі осінньої ночі
У вікна дивились на нас.
21.10.2015