НЕ ТА.
Здається, всі знають про чари любові,
Коли карі очі, та чорнії брови
Стають аж настільки принадні й чарівні,
Що де там вже братись казковій царівні!
А мова барвиста?! А сміх як дзвіночок?!
А шийка, де світиться перлів разочок?!
А зубки біленькі?! А медові вуста?!
І ти ще говориш, що ця – «ще не та?!!»
То скільки земель треба нам перетнути,
Щоб саме оту до серденька горнути,
Коли на своїй – на казковій землі,
Не стрів ти таку, що з усіх наймиліш?
Мені пощастило: я стрів карооку,
Русяве волосся, та зростом високу,
Струнка, як тополя, на щічках є ямки,
І мова, - струмочком, - із вуст подолянки
Мов срібло живе ніжно плине та ллється…
А диво таке лиш коханим дається!
Вуста її ніжні – чарунки квіткові.
Це колір троянди та присмак медовий.
П’янкий аромат її дивного тіла,
Років череда побороть не зуміла.
І зараз, в обіймах стискаючи милу,
Я знов відчуваю ту дивную силу
З якою на мене, в роки мої юні,
Подіяли вроди небесної струни.
Вона і тепер незбагненна і дивна
Мого існування небесна царівна.
Стрічав інших я. Чарівних і не дуже
І серце до них залишалось байдужим.
А мила моя – наче зіронька з ночі,
Подивиться лагідно, приязно в очі,
Долоню свою до чола прикладе
І все, що лихе, - десь у безвість впаде!
Ми знаємо з нею і щастя, і муки…
Лягають між нами літа і розлуки,
Недуги нас мучать, гнітить нас недоля,
Та, певно, на те є Всевишнього воля,
Що вічно для мене сія красота:
І ніби як всі – і незмінно «ота!»
27.10.2015
