Я налию ночі в білий череп дню,
Запливе у нього місяць – древня риба.
Вона знає берег, де мою рідню -
Сотні поколінь - віднесла погибель.
Та в цю ніч рубіжну вони знову тут,
Тінями спустились з місячної спини.
Я життя в бокалі смерті підношу,
З потойбічним гостем розділю гостину.
І танцюють тіні, як старі птахи,
Рукави волочать, наче чорні крила,
Щось собі шепочуть(правду чи казки ?),
Та мене обняти вже не мають сили.
Як садова хвіртка, вже скрипить їх сміх,
В їхніх масок дивні гачкуваті дзьоби,
В кожного на грудях спалах-оберіг,
Промені від них – гілки в древі роду.
А годинні стріли ранять серце тьми,
В підземельну тишу знов вона відступить
Подолають тіні переправу в сни,
А на моїй стежці – лиш відбиток ступнів.
Ніч розтане в краплях десь на язиці,
Днина вже, та блима непогасна свічка.
І розітне гнотик час на два кінці,
Десь посередині виросте смерічка.
2.11.2015
