ніч відкрила свої заморожені спокоєм брами,
обладунки зірок, поліровані тьмою, блищать,
і тече путівець між дерев, що схрестились мечами,
і сповзається дим заблукалих відьомських заклять.
о як ширшає ліс, виростає з тіней двійниками
і сплітається із потойбічним відбитком мене,
і забуті казки срібношерстими виють вовками,
в тих піснях щось іскриться таке архаїчно-сумне.
і мій погляд літа жовтооко-рябою совою,
голос мій чеше коси смерекам, чуприни кущам,
і не ділю себе з цим жертовником диким надвоє,
під покровом дубів укорінююсь врешті і сам.
вже і сам, мов вівтар, чую нашепти темні між снами,
бачу духів я вільних граційну простору ходу,
простягнувсь на землі я на ложе сповите грибами,
і всім тілом ловлю я хурделиці білість нагу.
ох спокусниця же, заглядає звабливо у вічі,
а в зіницях її, наче фейрі, сніжинки снують,
ох і любощі, й смерть в колооберті кожному вічні,
та уже навесні замість нас первоцвіт там знайдуть.
