Хотіла б не знати. Але все одно пам’ятаю.
Роздвоєння розуму. Тільки свідомість гублю.
Хотіла б кричати: «Забула тебе і не знаю!»
Я більш ніж кохаю, і більше уже ніж люблю.
Чим дужче бажаю позбутися цих сновидінь,
Тим менше вдається, і мучає спрагла жага.
Заходжу в автобус. Там сотні порожніх сидінь,
І ти у думках, хоч насправді тебе вже нема.
А музика грає. Навушник вдягаю повільно,
Все дощ за вікном розмиває це місто старе.
На жаль, я самотня. Та на противагу – я вільна,
І хоч почуття до тебе не вмирає й живе.
Для тебе немає мене уже котру годину,
Котрий уже рік перегортую свій календар.
Та як же, скажіть, ну як можна забути людину,
Яка для тебе вже сама по собі божий дар?
Роздвоєння розуму. Тільки свідомість гублю.
Хотіла б кричати: «Забула тебе і не знаю!»
Я більш ніж кохаю, і більше уже ніж люблю.
Хотіла б не знати! Але все одно пам’ятаю…