На ставку мочириська, річка з берегами.
Ми зі Славком бігали там босими ногами.
А вгорі, над поленьком, над пасовиськом черешні,
Їх Андрій з Синичкою, молоді, прийдешні,
В ці часи ще юні, юне покоління -
Збирали тоді черешні, а ми - на каміння.
Першим помер Славік, на ставку зі мною
Гралися фляшками - захлиснувсь водою.
Одинадцять пройшло років, згадую - сумую.
Голод - прагнення до брата - у близьких тамую.
Ми з Андрійом тренувались в спортивному клубі.
Там до війноньки готувались, для мене друзі любі.
Останній раз із друзями бачивсь, як їхав в Теребовлю:
Дружньо пили разом пиво, не боячись болю.
Не все сталось як гадалось, брат Андрій їхав на Схід,
Біг під гранатами, зривались, і не його був зовсім хід.
Було страшно і стріляли, якось йшли по хатах
Андрій з товаришем, товариш чомусь не вірив в страх.
І як зайшли в один підвал - під одягом там були люди.
Товариш, мов на москалів, почав стріляти всюди.
І дві жінки, що там лежали - загинули, а українці.
Й писати долю живих почили вже на жорстокій сторінці.
Їх мурдували, катували і били, чуть не вбили,
Щоб ті вину свою признали. В СІЗО їх посадили.
Вже більше року як сидять - і їм це не привичка.
Дізнався: за той час помер Андрійків друг Синичка.
Андрійка мають відпустити, бо сам не винен ні в чому.
А у бабусі слабке серце - повинен вернутись додому.
