Моє горло не спізнало твоєї крові,
певно, ця кров вирувала б, немов
Найзліша посмішка хтивого
Джанкі
Вулицями неоромантичного
бруклінського гетто,
коли б прогриз твою шию,
відчувши кожен всесвітній атом,
адже
мої вуста ніколи не відпружинювали твій язик,
він був солодким і слизьким, наче цукрована макрель,
І я торкавсь твого чола –
Холодної, проте найвищої вершини,
Залишаючи сліди….
Вистачило б сили
Вистачило б сили
Вистачило б сили
на прямий удар
в обличчя святому,
хоча –
він святість свою розгубив
немов нотний стан істин,
я запам’ятав його усміхнену пику,
мов серпневий трамвай,
його зуби розтинали золото тіл
погляд його нагадав мені, що я знову впаду,
спіткнувшись об господній жарт
в останній тиждень червня
хтось прочитав твоє ім’я,
і я впустив свій жереб у провалля вовчих днів
зубами стукотіло піаніно снів,
я втратив мову,
надовго забувши про свій дар,
і спокій моєї музики вітер розвіяв
над селами та містами,
викликаючи урагани й незліченні зливи
в серцях спустілих птахофабрик
так плакав бог, який не знав,
що за воротами ховається в труні любов,
смиренна та не>здатна до здіймання у повітря
яка віджила свій фантазм
і пережила фанатизм,
немов
спізніле
та нездійснене причастя.
