https://youtu.be/7z9fB7hFHHk
Застелю я вкотре постіль самотою,
Та в їдке безсоння вкутаюсь, як в шаль.
Побратими кажуть:
— Ти не вийшов з бою.
Мильні офіцери:
— Зник кудись.
На жаль…
І
ловайський серпень капав з неба воском,
Фарбував колосся кров’яним дощем.
Хтось — медаль отримав.
Хтось — чотири дошки.
Я ж святу надію: що вернешся ще.
Не вдова…
Не жінка…
Не коханка…
Відьма!
Загнана вовчиця, вхрипла від виття.
На зап’ястках — шрами.
Дні, немов у фільмах, —
Я все жду, а поруч…
Поруч йде
Життя.
Син вже не питає.
Син уже не плаче.
Він уже дорослий.
Завтра першачок.
Тільки погляд в нього став прогіклий, наче
Біль ввігнав у нього сотні голочок.
…Знову серпень сипле яблука й снаряди.
Із собою поруч знов кладу я біль.
Що нам тії смерчі,урагани, гради? —
Я чекаю!
Чуєш?!!!
Ти ж…
прийдеш відтіль?!!!
