45. Офіційний старт Шостого життя
09.08.2016* 08:50
І от ми офіційно зареєструвалися як чоловік та дружина з моїм прізвищем.
Інколи, коли я час від часу проглядаю старі фотокартки і потрапляю на нашу шлюбну фотокартку, що стандартно завжди роблять в Закладах реєстрації громадянського стану, то мене охоплює дуже складне почуття – ніяковість і здивування, захват і пошана, навіть сором’язливість і невіра, що таке дійсно було.
Віталіна стоїть радісна, з червоними від хвилювання щоками, з великою зачіскою, яку вона створила сама за рахунок довгої і ретельної операції з волоссям за допомогою звичайного гребінця і лаку для волосся. Очі її сіяють. Вона тримає в руках букет квітів. Плаття у неї складного ніжно червоного кольору, з переливами – взяла у подруги на тимчасове користування заради такого свята. Вона – молода щаслива дівчина. І було їй тоді 18 років.
Поряд стою я в сірому строкатому костюмі від Миколи Івановича, тримаю Віталіну за руку. Вираз мого обличчя має не тільки суміш почуттів, що я описав тільки що, а і здивування від того, що я без вусів – Віталіна категорично поставила вимогу, щоб я їх знищив, а я їх носив до того більше 15 років! Вік мій на фотокартці тяжко визначити, бо мені і моєму середньому брату завжди давали на 10-15 років менше, ніж нам було насправді, така наша родова вдача, але явно видно, що я значно старший за молоду. Хоча і мав тоді струнку статуру, носив тоді одяг 48 розміру. Загальний вигляд у мене навіть сховано переляканий, але якщо придивитися, то в очах застигла посмішка. Одним словом: зрілий чоловік у неочікуваній ситуації. І було мені тоді 58 років!
На той час у мене був вже великий досвід святкувань фіксації одружень.
Перший раз батьки нареченої закотили, як це прийнято було в сільській місцевості, а справа відбувалася в селищі на станції Малин, не в самому місті,
святкування на 250 осіб на три дні. Я був тоді звичайним бідним студентом із вельми бідної робітничої сім’ї і, чесно кажучи, мене гнітило усвідомлення цього. З того часу пройшло більше ніж півстоліття, а це почуття не промайнуло і входить досі у комплекс усвідомлення моєї провини перед першою дружиною – єдиною жінкою, перед якою я дійсно маю відчуття провини і мене не рятує усвідомлення певної об’єктивності розлучення з нею. Тоді було фотографування, але фотокартки у мене немає.
Другий раз – розпис в державній установі та святкування разом із двома свідками в ресторані «Хрещатик», який тоді існував. І ніякого фотографування.
Третій раз – формальний розпис навіть без свідків, бо у нас вже була народжена донька Богдана, стосовно якої я на другий день після її народження офіційно визнав своє батьківство. І знову таки – без офіційного фотографування. І ніякого святкування.
Четвертий раз – формальне оформлення шлюбу, фотографування і навіть десь у в архіві мене є ця фотокартка. Святкування як такого не було.
І от п’яте моє входження в шлюб. Був тоді переконаний: останнє. Так воно і вийшло.
У нас були свідки: з мого боку Толя Гришин, а з боку Віталіни – її подруга по Училищу Софія. Ці люди не були просто формально свідками у нас, вони мали на наше життя певний вплив, тому про них треба розказати хоча би те, що я знав тоді і чим мої знання на цей момент і обмежуються.
Святкували учетвером у нас дома звичайною вечерею.
