61. ДРУЖИНИ. Моє ставлення.1.
02.09.2016* 18:25
Колись ми з Тарасом Шейко розмовляли про те, як Вищі Сили роблять людей «просунутими» по моєму принципу, адже мені було вже 54 років, коли це зі мною трапилося. Він говорив, що в таких випадках завжди людину ставлять в становище «розхристаності»:
- Той, хто боїться потрапити в буцегарню – потрапляє туди; той, хто боїться бути волоцюгою – становиться їм і так далі. Це робиться завжди для того, щоб людина втратила повністю емоційний самоконтроль в межах Свідомості, бо тоді легко можна робити маніпуляції із ПідСвідомістю і навіть із НадСвідомістю, у кого вона є. Твоя Ахіллесова п’ята – втрата сім’ї, то нічого дивного нема в тому, що ти втрачаєш їх.
- Але це вже відбулося чотири рази до того, як я став таким!
- Четвертий раз був якраз Полігоном реалізації ідеї. Але хто тобі сказав, що ти не мав із самого народження відповідну цяточку на лобі? Поговори зі Своїми, попитай Їх, то Вони багато тобі цікавого розкажуть про тебе! І ще: один раз – з ким не буває, два рази – щось не так, три рази – закономірність, а чотири та більше – це вже повна програма дії!
- У мене ж тільки чотири було!
- Дай Боже, щоб так і було.
Та Бог не дав цього.
Коли я тепер аналізую всю Карколомність, що панувала безтурботно в моєму житті, то починаю розуміти, що коріння мого відношення до жінок знаходиться в дитинстві та юнацтві.
Нас, трьох братів, виховувала не стільки мати, скільки бабця Зіна, мамина мама, адже мати працювала на заводі і практично мала з нами дійсні стосунки тільки у неділю і не кожний вечір в інші дні, бо дуже втомлювалася.
Наш батько не повернувся в сім’ю після Другої Світової війни і мати люто ненавиділа його за це. Мені досі соромно за листи, які я писав час від часу батькові під диктовку матері. Те, що вона повністю закрила нас від нього, принесло кожному із нас різну шкоду, але одноразово у кожного із нас відпрацювалася певне відношення до жінок. А вижили ми тому, що мали від нього аліменти, які в 3 рази були більші за зарплату мати в якості маляра.
Не можу стверджувати, що це була якась програма поставлена на нас, але ми, брати, ніколи не вибирали жінок – вони нас вибирали, і парадокс полягає в тому, що у моїх трьох синів теж так вже відбулося (четвертий ще має тільки 20 років).
Була і певна специфіка у відношеннях нашої матері до нас. Про це можна багато говорити, але достатньо тільки одного прикладу: я до дев’ятого класу включно міг вийти із квартири тільки спросивши на це дозвіл у матері, якщо вона була дома; мій середній брат (молодший на 2 роки) виходив зі словами: «Ну, я пішов!»; а молодший брат (молодший на 6 років) виходив коли хотів і ніколи нікому про це не сповіщав.
У нас, у братів, було неймовірна повага та шана до бабусі Зіни та формальне ставлення до матері і ця дуальність потім несподіваним чином проявилася в житті кожного з нас.
З першою дружиною я розстався 48 років назад і з того часу жодного разу ми не зустрічалися, але через все своє подальше моє життя несеться тягар провини перед нею. По всім правилам ми не повинні були розлучитися, але в цьому рокову роль зіграла моя мати, яка перенесла свою лють стосовно батька на мене.
Ми з першою дружиною були один у одного першими і почуття у нас були м’які, ніжні, переповнені повагою один до одного. На жаль, я, як і всі чоловіки нашого роду Левчишиних, мав шалену чоловічу здатність, і досі з жахом згадую скільки разів вона страждала через це. Дві наші доньки народилися в любові, як і всі мої діти подалі.
Моя дружина була самодостатня – коли я поступив в інститут, то вона вже розроблювала диплом, коли я тільки почав займатися фехтуванням, то вона вже мала 1-розяд і тоді у Києві таких спортсменок було тільки 3, а майстрів спорту ще не було.
Вона працювала і виховувала доньок, а я навіжено вчився в інституті, ходив на курси англійської мови, продовжував фехтувати і був навіть по закінченню інституту капітаном збірної команди інституту по фехтуванню, брав участь у творчих конкурсах, малював, робив час від часу «халтуру»… виховував доньок. У мене було бурхливе життя, у неї – розміреність та буденність.
Пам’ятаю, що коли у нас почав малюватися розрив, то я прийшов на пораду до нашого спільного тренера, до Миколи Олексійовича Касаткіна, якого ми неймовірно поважали. Він вислухав мене, а потім запитав:
- Скажи чесно, хто з вас має вищий інтелект?
- Напевно я – сказав я із сумнівом.
- Так. Це так. Тому все що відбулося у вас, є твоя провина.
Напевно, що весь комплекс розуміння/усвідомлення своєї провини перед цією Валентиною (у мене було дві Валентини в дружинах) і наклав на мене хворобливе прагнення тягнути своїх дружин інтелектуальне уверх
ID:
687272
Рубрика: Проза
дата надходження: 02.09.2016 19:35:03
© дата внесення змiн: 02.09.2016 19:35:03
автор: Левчишин Віктор
Вкажіть причину вашої скарги
|
