Вже вкотре золотава заметіль,
Нестримно бешкетуючи з імлою,
Ховає скло між правдою та грою,
Останніх не шкодуючи зусиль.
А десь на хмарі плаче янголя,
Мов пташеня,що в небі заблукало
Ще на світанні,поки місто спало,
Оманами неспокій розбавля.
Знов між землею й небом згине день...
Та хмари не захочуть заридати.
Чи не тому в малого янголяти
Бринить сльоза на вії? ..Та лишень
Розсипле вечір свій сухий вінок,
Зупиниться багряна хуртовина,
Немов би відчуваючи провину
За наготу облітаних гілок.
І крила затріпочуть,понесуть
Мандрівника до отчого порогу...
Так, наче хтось підкаже їм дорогу.
Це ,мабуть, просто зорі знов зійдуть...
