там де дощ, і попелу шипіння
засичить ображено на долю,
листом опадає ластовиння,
що лишило спогад тавром болю,
що лишило присмак гіркий меду
на некусаних до того (й, певно, після)
вустах, спраглими залишених навмисно,
бо таке, як виявилось, кредо,
і, як виявилось згодом, хворе хоббі.
зорі хрумнуть першим снігом. досить! досить!, –
ніби граблями, долонею по лобі
я щодуху лясну, совість цього просить,
і покрученим брунатним всохлим листям
опадуть додолу залишки омани.
зашкарубли, сукровинням вкриті рани.
доля вже покинула обійстя.
