До пуританина,
або про Україну - з любов'ю
Ледь сивиною в косах - пил століть,
В очах, як море, зблиски сонця сяють.
В полях, в гаях земля моя дзвенить,
Що Україна - палко називають.
Вона мені світила, як маяк,
Колиску з верболозу колихала,
Із темних нетрів - вивела на шлях,
Де я жила, боролась і кохала,
Ростила хліб, і сина, берегла
Її пісні, звичАї та світлини,
Бо я без неї - жити б не могла,
Вона у серці - музика єдина.
Війна, війна... сльоза в очах бринить,
Та руки ніжні - діток обіймають:
"Солдатики, сини мої, живіть!
На вас же вдома - з вірою чекають!"
Живуть в мені усі ЇЇ світи,
Молитви, мрії, усмішки, сльозинки.
Чи зможеш ти Країну зберегти,
Якщо в мені палку не любиш Жінку?
схиляю голову і цілую руки твої, Ірино!
(може, останній рядочок, - бо ганцер має слушність, це слово тут чужорідне, - побудувати так:
"Молитви, мрії, умішки, сльозинки" - чи якось по-іншому, тут буде твій логічний ланцюжок і епітетів, і рима???)
Гарно! Бо свята правда! Пиши, Іро патріотично нааштовану поезію! В тебе це виходить відмінно! 
