-А житимеш? –Житиму.
( вогники в диких очах)
-Залишся на мить, ненадовго. -А ти не змінилась.
Я міг би усі скарби світу… ( вогні на свічах
притихли, принишкли, завмерли…
і раптом пролилась
Мелодія ночі)
-А хто це у тебе стоїть
отам за спиною? здається, її я не знаю…
Хоча… -Не зважай, то дрібниці, то просто Ліліт…
Вона досить часто
приходить попити тут чаю.
-Послухай, маленька,
як сонцем вібрують міста,
як кришиться смальта твоїх кришталевих теорій...
-Вона така гарна, лиш інколи ніби з хреста
зняли її щойно…
-А, знаєш, усі ці love story
Я слухав би вічність...
Лиш віри не йметься… - Так ось,
гадаєш, фантазіям цим вже ні меж, ані краю?
-Коли це у тебе? коли оце все почалось?
- З тих пір, як прогнали її
із якогось там раю.
-так житимеш..? – житиму!
-Хочеш, на дверях замки
усі поміняю, і, зрештою, завтра, можливо…
-Смеркає так швидко…(в зелених зіницях зірки)
Завариш нам чаю? на трьох…
бо це справді важливо
Наташенька, Вы иногда кажетесь мне прекрасной бабочкой, которая не хочет, покидать свой кокон отгородившись им от остального огромного и страшного мира жизни.
красиво написали
но из кокона нужно вылетать...
(один вже виправила 
)Щиро дякую ВАМ! 
