|
Юність, певно, один з найяскравіших розділів життя. Адже в цей час відбувається становлення особистості. В більшості цей період проходив доволі далеко від рідного села або містечка, під час навчання в вищих навчальних закладах. Перше відчуття самостійного життя, нові, вже дорослі знайомства, зміна обстановки, звикання жити в новому колективі лишивши позаду той з яким десять років сидів в одному класі.
Мені пощастило навчатись в Кропивницькому. Так, тоді він ще був Кіровоградом. І за роки навчання це місто стало мені по-своєму рідним. Можливо тому що він в мене є синонімом юності.
Час від часу пам'ять знову повертає мене туди і веде вечірнім містом...
Всі випускники педагогічного університету, як і мабуть 90% міста знають гуртожитки на Полтавській. Може почнемо подорож саме звідти?
Проходите повз пильного вахтера і вітаєтесь, згадуючи що повернутись треба вчасно і виходите надвір. Ось перед вами широка вулиця Полтавська Повертаємо ліворуч і простуємо в вечірнє місто. Проходимо повз кафе Марго. Не знаю чи існує воно нині, але всім памятний об'єкт, хоча б тому що перед ним автобусна зупинка. От і перше перехрестя. По той бік Полтавської перехожі поспішають до супермаркету, а зліва невеличкий риночок вздовж якого протягнула крило дорога яка тягнеться повз “Гранд Каньйон” кудись ген-ген в бік далекого Клинцівського мосту... Перейшовши її і поминувши заправку та інститут управління та економіки доходимо до кільця Дружби Народів, посередині якого бовваніє стела з давно забутим радянським орденом тієї самої дружби... Будівельний коледж здається покинутим, а от музична школа навпаки гостинно сяє вікнами і туди поспішають діти вчитись прекрасному.
І ось нове роздоріжжя. Одна дорога пірнає вправо в бік заводу “Ельворті” а інша легким поворотом вліво розпочинає Велику Перспективну вулицю, яка мандрує вниз, в центр міста. Янгол-охоронець України благословляюче-владно звів руки в вечірне небо на фоні сяючих хрестів храму Благовіщення Пресвятої Богородиці.
Світлофор неохоче пускає транспорт в напрямку центру міста, зовсім ненадовго вмикаючи зедену стрілочку ліворуч..
Лишився позаду й затишний Студентський бульвар. Саме ним студенти йдуть з центру міста до гуртожитків.
Простуємо повз багатьох магазинів, магазинчиків, відділень банків, в очах мерехтить від купи крикливо сяючих назв які на перше око справляють неприємне враження, але з часом їх просто не помічаєш... Лиш магазин “Мелодія” немов хватає за руку виділяючись зовнішньою занедбаністю і справляє гнітюче враження, мов забутий навічно в 1986-му році магазин в Прип'яті...
Високий готель “Європа” велично, хоча дещо похмуро стоїть ліворуч на розі центральної вулиці та вулиці Єгорова, можливо перегукуючись з видніючим далеко за Інгулом готелем “Турист”... Саме тут плавний асфальт рвучко переходить в дещо тряску стару дорогу викладену з каменю, яка трохи гуде під колесами, немов розповідаючи про давні часи, а може скаржиться про втому. Одначе терпляче переносить всі негаразди.
Праворуч, чіпляючись за вулицю Гагаріна, стоїть рідна обласна бібліотека імені Чижевського. Сільки згадок пов'язано з нею! І напівсонні тихі читальні зали, де бібліотекарки метали громовиці навіть за ледве чутний шепіт... І довгі черги біля ксероксу, бо ж не мали ми тоді телефони з камерами і величезними стосами копіювали, не знаючи потім куди дівати ті гори листів в кінці семестру... Чи ходять нині студенти так як ходили ми? Чи вже просто отримують знання лиш з інтернету лишивши читальні зали порожніми...
Отак зі згадками доходимо до вулиці Шевченка... Якщо повернути праворуч то вулиця сама, повз коледж економіки і права М.П.Сая і гімназії імені Тараса Шевченка приведе в двір моєї альма-матер — педагогічний університет імені Володимира Винниченка...
Одначе плинемо Великою Перспективною все нижче... Праворуч відкривається площа Героїв Майдану і будівля обласної ради, над якою могутньо розправив крила прапор України. На колишньому постаменті де стояв пам'ятник Кірову нині гнівно майорить червоно-чорний прапор і стоять сумні стенди з фото Героїв Небесної сотні... Світла пам'ять вам, братики.. Це нині так. В часи навчання там просто стояв пам'ятник Кірову і все місто пам'ятає, що таке “зустрітися під пальцем”. А ліворуч тінистий прохід в бік кібернетичного коледжу де можна гарно відпочити на лавках...
Щойно проминувши площу закінчується кам'яна дорога. Будинок міської адміністрації або просто — будинок з колонами...Люб'язний Пашутін запрошує всіх охочих перепочити на великому стільці. Щоправда, перевагу, він звичайно “надає” діточкам та молодятам, які охоче фотографуються на стільці цього пам'ятника. Далі Центральний сквер з негарною місцевою назвою, крізь який відніє центральний ринок...Напроти скверу стоїть відділення зв'язку з шеренгою давно нікому не потрібних телефонів-автоматів...
Вулиця Преображенська, яка перетинає центральну,тягнеться від пам'ятника Богдану Хмельницькому праворуч, вліво, повз ринок та Преображенський собор...
Далі, далі, повз готель “Київ”... Сліва довгий старий будинок де колись був занедбаний гастроном “Інгульський”. І кінці будинку, саме в його вуглу є двері. Не знаю що саме зараз там, але колись любив заходити туди. Східці вели на другий поверх в книжковий супермаркет “Буква”. Як на мене, це було справжнє книжкове царство де можна було взяти будь-яку книжку, переглянути, поцікавитись... Величезний світ знань зачаровував більше ніж бібліотека... Може тому що тут ти можеш обирати те що хочеш прочитати, а в бібліотеці доводилось шукати те що було необхадно для семінарів?..
Далі всім знайомий, всім відомий торгівельний центр, який ми просто називали УТО... Пройти повз нього, втікши з дороги, яка виводить на міст через Інгул, повернути ліворуч... Останні промені сонця осявають чорну фігуру, яка розкинувши руки закриває собою світ від чорного важкого куба який вперся їй у плечі, і, здається, ось-ось зламає, розчавить... Одначе незважаючи на всі зусилля це йому не вдалось. Це пам'ятник чорнобильцям.
Декілька сходів спускають нас на променад вздовж Інгула. Неширока тиха річка, яку, здається, дарма полонили в кайдани бетонних берегів та в чорну металеву огорожу. Доріжка доводить нас до старого пішохідного містка. Вищерблені старі сходи піднімають на місток з поруччям густо прикращений замками з іменами та сердечками. Під ногами металеві листи, які лунко відгукуються на кожен крок і неприємною музикою руйнують вечірню тишу яка все більше спускається на місто.
Схилитись на поруччя і задумливо дивитись у спокійну воду, яка переморгується першими зірками чистого неба змиваючи всю денну втому... На автомобільному мосту працьовито снують автомобілі, сяють вогнем салонів маршрутки, автобуси, везучи людей по домівкам, яскраво сяйнула іскра на контактній лінії тролейбуса...
Несподівано знову загримів метал містка, відірвавши від думок. Спортсмени зі спортивної школи або з факультету фізичного виховання, швидко проходять навіть не звернувши увагу. Цікава думка... В місцях де багато незнайомих складається враження що не існуєш і сам... Бо ж ми звертаємо увагу на незнайомих лиш в окремих випадках. В більшості ж всі як примари які проходять, проїжджають повз. У кожного своє коло друзів, знайомих, у кожного свій світ, особистий, окремий, унікальний. Для когось ти особистість, для когось — лиш тінь яка промайнула повз... Рука намацує один із замків на перилах. Оце самі прекрасні світи, самі ближчі й щасливі. Може й трішки дикуваті, так би мовити, наступний рівень піля написів про кохання на парканах. Але викликає добру усмішку...
Пора повертатись... Або ж іти далі...
Вечір тепло огортає чарівне місто моєї юності...
P.S. Якщо мені надішлють фото того мосту - буду вдячний))
ID:
819507
Рубрика: Проза
дата надходження: 30.12.2018 14:31:34
© дата внесення змiн: 30.12.2018 14:31:34
автор: Alex Hele
Вкажіть причину вашої скарги
|
