Ніч, мовчазна, повільно допливала
Уже до ранку, тишу як збудив
Зозулі голос. Поряд закувала.
Ще кругле тіло місяць ледь котив.
Цвіли у небі одинокі зорі
І слухали пташине, мирне «ку».
Солдат всю ніч простояв у дозорі –
Хотілося дрімати юнаку.
–Зозуле,– каже, – птаха ти пророча,
Для мене припасла ти скільки літ?
Він повернув у бік до неї очі
Й помітив раптом, як… здригнувся цвіт.
І біль – стрілою пронизав нестерпний,
Звалив із ніг солдата-козака,
І кров – фонтаном, свіжа, його, тепла,
І постріл… птаху звуком налякав…
Застигли очі десь в ранковім небі,
Мов для душі бійця шукали шлях…
Його ж думки, останні, не про себе –
Про матір й щоб живий лишився птах…
24.11.2016.
Ганна Верес (Демиденко).
Дуже 
