Не приземлилась.
Так, я впала, було, із небес.
Зламались, понівечилися крила
й не виявилось того, хто понесе...
У муках, стогонах та криках
кляла я долю дико й тихо,
тим часом, обминаючи людей.
І не хотілось більше жити.
Творити не хотілося й...любити.
А крила укріплялись й заростали рани...
І кожен день приносив все нові світанки.
І обрій кликав, звав туди далеко,
куди на зиму відлітають всі лелеки.
Я ж, мов та зранена лебідка,
й в думках не мала ще хоч раз злетіти!
Я не хотіла.
Знала, що таке "упасти".
І підніматись як - повільно й важко.
Бо ж хочеться усе й одразу.
А внаслідок одержиш до життя відразу.
Утратиш віру, силу, до життя снагу.
Покинуть всі тебе, залишивши одну.
А рятуватимуть одні лише світанки.
Й прекрасного одного ранку
прокинешся ти, вийдеш на веранду
із відчуттям, що переповнює та надихає,
штовхає рухатись вперед,
а, може, і літати...
І не боятись впасти, вміти приземлятись...
І не гадати, що там, десь за обрієм, далеко...
Й летіти разом з усіма лелеками!..
