Піднявся над обрієм місяць,
Синіє уже далечінь.
В вечірньому стихлому лісі
Лягає під соснами тінь.
Густіють, повзуть таємниче
Молочні тумани з боліт.
І манить, знайти себе кличе
Ніким ще не бачений цвіт.
Ще з древності ходить Поліссям
Повір'я, легенда про те,
Як папороть в темному лісі,
Вночі, на Купала цвіте.
І хто наодинці посміє
В пітьмі залишитись нічній,
Щасливо здійснить свої мрії,
Зірвавши ту квітку мерщій.
Шукали слов'яни спрадавна
Тих квітів бутон чарівний,
Та все безнадійно і марно -
Нема їх, хоч вовком завий.
Злукавили предки, можливо,
Чи плітку пустили дарма -
Не так уже нині й важливо
Чому того цвіту нема.
Нема тут помилки, насправді,
Й ніколи її не було.
Все знали по справжньому давні,
Їх мудрістю плем'я жило.
Гуляв на Івана Купала
Народ, позабувши про сон.
А молодь тихенько тікала,
Шукала щасливий бутон.
Звичайно ж, одне не посміє
Забратися в хащу дівча;
І квітку побачити мріє,
Тримаючись друга плеча.
Для того легенда й гуляє,
Як привід почати свій путь.
А квітки там зовсім немає,
Ніколи її не знайдуть.
Там в темряві бродять олені
І місяць над лісом пливе.
А цвіт, що придумали древні,
Лиш тільки в легенді живе.
Гарно! 
