В тобі відбився світу шарм
І музика його заграла.
Ти не відкрила жодну з брам -
Природа все повідкривала.
Ти все уздріла, обійшла,
Замилувавшись на хвилину.
І бродом річку перейшла,
І стріла купку мурашину.
А дятел вистукав весь день
Аж сіло сонце за горою.
Червоні цяточки із жмень
Маленьких сонць текли рукою.
Я їх торкаю до щоки,
Бо прохолодно, бо вже вечір.
І відпущу, нехай щастить,
Мене хтось ніжно взяв за плечі.
Туман усівся на межі,
Лягає тихо, стеле ковдру.
Може очистить від іржі
Всі душі безпричинно горді.
Ти дивишся на всіх комах
І черв'яків, ромашок, птахів
Як на вселенських неудах:
"Ото Творець колись дав маху!"
І ти на них нашлеш вогонь
Або налиєш гербіцидів.
Ти сипиш смерть з своїх долонь,
Ну як тебе за це простити?
Людино, стань та озирнись!
Навколо світ - бездонна бочка.
А ти - лиш крапочка. Змирись.
І в відліку не перша точка.
Бо як написано в Бутті:
Найпершим за́вжди було слово.
Людино! Ти у каятті
Провину визнати готова?
... ось до мене прилетіла і на руку мені сіла сонечко-комашка, коник у траві сюркоче, показати мені хоче, як далеко скаче, а високо наді мною, на моєю головою, в небі чайка плаче... Я не ображаю комашок...
Я не ображаю комашок...
