В лісі древньому, на галявинці,
Жила зайців одних сім’я:
Тато, мама, донька Вуха́ниця
Й син – Сміливко йому ім’я.
Жили дружно, вставали ранками.
Тато травку косив завжди.
Мама всіх кормила сніданками –
Суп варила із лободи.
Доня квіти збирала, ягоди.
Син грибочки шукав в ярку.
Осявало їх світло злагоди
Від світання і до смерку́.
Та якось Сміливко замріявся,
Задивився на пташенят.
Промінь сонця крізь небо сіявся,
Через обшир біг до крилят.
В його сяйві птахи купалися
І співали про день ясний.
Сміл дивився, скакав і вдарився
Головою об пень сосни.
Потемніло в очицях зайчика.
Біль пробіг чолом, наче струм.
Слізки, мов вода із фонтанчика,
Потекли і радість – у сум.
Як відкрив незабаром віченьки,
То побачив якийсь палац,
Що світився на фоні ніченьки,
Вчув сердитий протяжний бас.
Хоч Сміливко – не звик боятися,
Та здригнулось його нутро.
- Йти у дім чи в дворі лишатися? –
Думка в мозок лягла тавром.
- Е! Постукаю. Харч і те́пло там.
Холод нічки – ще той хижак.
Може супу дадуть зо двісті грам.
В ліжко вложать чи у гамак.
Тай почав бить по дверях лапами.
Вийшов з дому великий звір –
Шия в золоті, пахне цапами.
Блідо-шкірий, немов вампір.
- Що, зайчиську, у гості просишся?
Страшно в лісі тобі вночі?
Ну, чого так на мене косишся,
Трусиш острахи на плечі?
- Я не знаю, як в дім потрапити.
Ніч. Боюся вовків і змій, -
І з очей стали сльози капати.
- Заходи, відтепер ти мій.
Звір завів до замку Сміливчика.
Дав борщу і м’яса в таріль,
Влив доверху у склянку «Живчика»,
На десерт – з ожини кисіль.
Попоїв Сміливець – і спатоньки.
Довго вснути, правда, не міг,
Думав, як там мама і татонько,
Але сон його переміг.