Нехай
«Я нічєго нє поняла!» - сказала мені одна дамочка,
послухавши мої вірші.
Нехай мої вірші незрозумілі,
нехай із римами не дам ладу,
думки так виражають лиш дебіли –
проте я душу на папір кладу.
Зрадіє сонце від обіймів ночі втечі...
І буде плакать ніч, що втратила усе...
і чорний сніг лягатиме на плечі...
крилатий кінь у даль мене несе.
Побачу, як вранці озеро палає,
веселкою всміхнусь після дощу,
в моїх віршах щось плаче, хтось співає...
із слів простих, я цілий світ мощу.
Нехай мої вірші незрозумілі...
зате я чую, що земля жива
і що гаї зелені нашуміли,
а ти цього не вчуєш... Чорта з два!
