Сиджу на підлозі. Тут краще, анід деінде,
Але так болить, що і сліз на цей біль нема.
Чи помста потрібна? Чи просто байдужість вийде
За краще із рішень, яких у свідомості тьма.
Пишу що завгодно і знаю – це не шедевр,
Бо просто уроки свої не вкладаються в мозок.
Це тому, що для мене сьогодні ти вже помер.
На мені не відчутний твій злий і байдужий доторк.
Мені все заховати: і вірші, і гроші треба,
І всі речі свої, а найбільше з усього – серце,
Бо часами так хочеться (вірите, ні?) у небо,
І бажається все ж відчинити закриту дверцю.
Хтось питає мене: звідки муза? Мабуть, зі щастя,
Із прекрасних годин твори пишуться, як пісні…
Це не так. Мені тільки із болем складати вдасться,
Все писати щасливі поезії навесні.
Намагаюсь пробачити. Ти був мені, як рідний,
Але ворог тепер, що розбив мене на шматки.
Я бажаю найкращого! Що, та невже не видно?
Хоч і болем заповнені в віршах мої рядки.
Тавтологія слів – не так страшно вже, як кохання,
Страшно бути не з тим, і з ним разом іти в безодню.
Я прорвуся, ти чуєш? Забуду усі страждання!
Не почну з понеділка. Почну я уже сьогодні.
