я приходжу додому щовечора втомлена, згорблена,
замикаю дверцята, і чую німі голоси.
нікому не скажу, як глибоко біль моя схована,
відчую , як шкрябають душу пекельні пси.
відчую холод зі спальні , цей мертвий холод,
"мурашки по шкірі" заховаються в моїм тілі,
я кричатиму тихо, щоб не злякати біля себе нікого
ах..забула ... біля мене лиш голі стіни.
на мене чекає на кухні холодна, байдужа кава.
за вікном обіймає всіх білим шаликом заметіль,
хтось не спить, хтось ще бере останню октаву,
а хтось розсипає на рани сіль
дивлюсь на збірку поезій Любові Долик,
читаю рядочки улюбленого вірша :
" А ти так далеко..Ти так відчайдушно далеко" -
і раптом кольне між ребрами мертва душа..
Ніч. Ліхтарі. Як завжди світять бадьоро,
в руках моя кава стає уже крижана,
думками пірнаю у шоколадно бурхливе море,
а серцем лежу біля тебе, давно нежива.
