Десь там у світі жила людина,
Була у неї душа красива -
Щира і ніжна, наче дитина,
Добра, порядна, дуже правдива.
Завжди людині вихід підкаже,
Вчинки недобрі викрити вміє,
В чому не права мовчки покаже,
Впав, то підніме, все зрозуміє...
Тільки набридло все це людині,
Хоче вона самостійною стати,
Каже душі: ти замовкнеш від нині,
І перестанеш мене ти повчати.
Ось тобі хустка - закрий свої очі,
І затули понадійніше вуха,
Рота закрий, адже я цього хочу,
І непристойні слова ти не слухай.
Так і осліпла душа, оніміла,
Повністю стала до всього глухою.
Тільки тепер із душою такою
Гине людина... Сама захотіла.
Ходять навкруг атрофовані душі,
Гучно волають, благають - Почуйте!
Душі-каліки, слабкі і недужі...
Згляньтеся хоч на свою... Полікуйте...
А й справді, що так тепер. Багато стало душ-калік 
