Місто манить морфієм,
Я закохуюсь в нього .
Хочу відчувати подихи, дотики,
Хвилі, мінори Бога.
Кажуть її не стане,
І вона піде під воду.
А я готова в ноги їй падати,
За те, що відчуваю свободу.
За те, що можу любити небо,
За те, що ноги мої, мов крила.
І я можу літати крізь вулиці,
Будинки, вікна, квартири.
За те, що відчуваю себе вічністю,
Творінням, шедевром всесвіту.
А мені так хотілось кораблі креслити,
І кидати їх до Гранд Каньйону.
Санта Лучія,
І секунди зупиняються.
В мені грає музика,
А я нот не знаю.
І обов’язково повернуся,
Щоб вдихнути смак морфію.
Венеція ти назавжди залишишся
У серці зі мною.
І коли я згадаю,
Про миті, вишневі фрагменти.
Ти станеш мені еліксиром,
Що дарує безсмертя.
