ти кажеш мені
зачитай щось зі свого
і я намагаюсь відшукати у тілесній пам’яті
ті емоційні затиски
що зв'язували тіло маленького чоловічка на сцені перед людними залами
і ті психічні хвороби
що стояли сторожами божевільної правди коли вибухав у скажених танцях свідомості клавіатурою
але не знаходжу нічого
і слова в'яло покидають мої вуста
засипаючи непевними іскрами
покривало в яке ти закуталась.
ти кажеш мені
зачитай щось зі свого
й усі мої образи соромляться
якими б гучними не були їхні слова!
скільки б знаків! оклику! не стояло! після кожної! репліки!
і які б ракові пухлини слів речень строф абзаців не виростали у кофеїновому натхненні
скільки б історій не знав скількох би п'яних голих жадібних до життя людей не згадував
і не всипав божевіллям поміж перечислень наркотиків хворобливих сновидінь жінок й подорожей й неба й дороги й зажерливих до привидів нічних блукань своїми гнучкими дорогами богів урбанізму й скільки не протиставляв неймовірному світові своє ув'язнення соціальним обов'язком
усі мої хворобливі думки сходять нанівець перед твоїм зацікавленим поглядом
лиш лагідно так: «прочитай щось для мене, лажнику»
і закоцюрблені не бажають покидати мої пом'яті сторінки
й поставати перед тобою
розбігаючись геть
відрікаючись від мене
так наче я й не знав їх ніколи
так наче я й не писав їх ніколи
так наче не жив ніколи цими рефренами гучно
й не закінчував їхній потік
подібно ейфоретикам що постійно стікають фенілетиламіновими краплями униз емоційної хвилі
наприкінці.
ти кажеш мені
зачитай щось зі свого, лажнику,
але зараз мої губи створені лиш для того щоб зливатись з твоїми
і я не можу бруднити їх і тебе й усі стіни довкола
усім цим моїм вічним протестом
тому і цей вірш
я тобі ніколи не прочитаю.
