Ця розповідь банальна і проста:
Коли з дитинства йде до обрію душа
Коли ти знаєш – поруч вірний друг
Уважно раз ти озирнись навкруг
Можливо не над тим смієшся ти
Ти сміхом тим підпалюєш мости
Ти ріжеш нитку, що колись зв’язала б вас
Й тобі здається – думати про те не час..
Та час іде і раптом вже не всеодно
Бо в серці поселяється Воно
То Почуття, що сірниками палить кров
І раптом розумієш – то Любов
Й тепер, коли зруйновані мости
Невесело чомусь смієшся ти
Не раз ти в слід кричав: «Гидка ропуха!»
Тепер у неї ти закоханий по вуха
У Долі вдома теж лунає сміх
Вона ж бо все вирішує за всіх
То поміркуй: чи не дарма сміявся ти?
Не легко знову будувати спалені мости…
