А я кричу, як в клітці звір метаюсь:
Ну де та , Боже, правда на землі?
А може не в покорі щиро-ницій,
А втім, що люди вглохли і сліпі?
Століття гноблень... Але ж булА слава
І була велич української землі
Не здужали нести, вона стогнала...
Не здужали, бо видались малі
Інтриги, змови, заздрість оковита,
Народе мій, ну скільки вже того?!
Моя земля дощами-кров’ю злита,-
Торкнеться завтра сина і твого!
Скажи те Слово, це твоя колиска,
Колиска роду твОго – хмар століть –
Твердого... наче непохитна криця,
На чім земля твоя споконвіків стоїть
Те Слово – зайдам, недоукраїнцям,
Які за гріш і матір продадуть!
Ні, недоноскам, злодіям, ординцям!
Хай з вами скінчиться той, болю повний путь
Хай в „нікУди” закінчиться дорога
Разом із вами - пролежні людські,
Зійде благословення – засторога...
Твої сторінки, земле, впишуться нові
